Розділ «Ур»

— Здорованю, легше. Що ти там собі плануєш?

— Я не планую. Вже ні. — Однак скажена лють, од якої трусило все тіло, свідчила про інше.

У статті писали, що на прощання вона назвала бар «Бенті» болотом, але її слова, вочевидь, облагородили для читання в колі сім’ї. Насправді ж вона кинула через плече інше. «Я більше не залишатиму грошей у цьому сральнику!» Та тільки на той час вона вже так набралася, що лайка змазалась і вийшла кашоподібною: «шр’льнику».

Газетна історія, що розгорталася просто в Роббі перед очима, так його загіпнотизувала, що він навіть не спробував схопити Веслі, коли той великими кроками рушив до неї. Він тільки і встиг крикнути «Стій!», але Веслі не послухався. Він ухопив жінку обома руками й став її трясти.

У Кенді Раймер відвисла нижня щелепа; ключі, які вона тримала в руці, дзенькнули об потріскане бетонне покриття.

— Псти мне, пскуда!

Та Веслі не відпустив. Натомість відважив їй ляпаса — такого сильного, що луснула нижня губа, і взявся за неї ще серйозніше.

— Протверезій! — закричав він у її перелякане лице. — Протверезій, суко нікчемна! Живи нормально й не заважай жити іншим людям! Через тебе загине багато людей! Ти це розумієш? Через тебе, блядь, люди ЗАГИНУТЬ!

Він ударив її втретє — так лунко, наче хтось із пістолета вистрелив. Жінка поточилася вздовж стіни будівлі; вона плакала й затуляла обличчя руками для захисту. Підборіддям текла цівочка крові. Їхні тіні, довгі й худі радіолокаційні антени під неоновим півнем, то з’являлися, то згасали.

Веслі підняв руку, щоб ляснути її ще раз (краще давати ляпаси, ніж душити, хоча найдужче тієї миті йому хотілося саме взяти її за горло), але тут Роббі обхопив його ззаду й відтягнув геть.

— Перестань! Зупинися, бля! Годі вже!

У дверях уже стояв бармен і парочка прицуцуватих на вигляд завсідників, усі разом вони витріщалися на це дійство. Кенді Раймер сповзла на землю. Вона сиділа й істерично ридала, затуливши руками брезкле обличчя.

— Чому мене всі ненавидять? — схлипувала вона. — Чого всі, трясця їм, такі злючі?

Веслі тупо дивився на неї. Увесь гнів із нього вже вивітрився. А йому на зміну прийшла якась безнадія. П’яний водій, що спричинив смерть щонайменше одинадцяти людей, мусив бути лихим, але нічого лихого він перед собою не бачив. Лише заплакану алкоголічку, яка сиділа на порепаному, порослому бур’янами бетоні сільського паркувального майданчика. Жінку, яка (судячи з того, що можна було роздивитися в непевному блиманні неонового світла) щойно обмочила штани.

— До людини достукатися можна, — сказав Веслі. — Але не можна достукатися до зла. — Голос у нього звучав так, наче він перебував десь дуже далеко звідти. — Зло завжди виживає. Воно пурхне, мов здоровецький птах, і всядеться на когось іншого. І це найстрашніше, правда? Це пекельно.

— Так, я не сумніваюся, дуже по-філософськи, але ходімо. Поки тебе як слід не роздивились. І номери твоєї машини теж.

Роббі повів його до «малібу». Веслі йшов слухняно, ніби дитина. І всім тілом тремтів.

— Зло завжди виживає, Роббі. В усіх Урах. Запам’ятай це.

— Сто пудів, абсолютно. Давай ключі. Я поведу.

— Гей! — закричав хтось позаду. — Ти нащо цю дамочку віддубасив? Вона ж тебе не чіпала! Ану вернись!