Розділ «Ур»

Роббі заштовхав Веслі в машину, оббіг капот, поспіхом сів за кермо й швидко поїхав геть. Він не знімав ноги з педалі, аж поки миготливий півень не зник із вигляду, і тільки тоді розслабився.

— І що тепер?

Веслі провів рукою по очах.

— Я шкодую про те, що зробив, — відповів він. — І не шкодую водночас. Розумієш мене?

— Ага, — кивнув Роббі. — Точняк. То було за тренера Сілверман. І за Джозі. — Він усміхнувся. — За мою мишку.

Усмішка торкнула губи Веслі.

— То куди їдемо? Додому?

— Ще ні, — сказав Веслі.

Вони зупинилися на краю кукурудзяного поля поблизу перехрестя траси 139 і шосе 80, за дві милі на захід від Кадіса. Приїхали рано, тож Веслі скористався вільною хвилиною, щоб завантажити рожевий «Кіндл». Та коли спробував відкрити меню «Ур: локальний», відповіддю було повідомлення «ЦЯ ПОСЛУГА БІЛЬШЕ НЕ ДОСТУПНА». І це чомусь не дивувало.

— Може, воно й на краще, — сказав він.

Роббі розвернувся обличчям до нього.

— Що кажеш?

— Нічого. Не має значення. — Він поклав «Кіндл» назад у портфель.

— Весе?

— Що, Роббі?

— Ми порушили Закони парадоксу?

— Без жодних сумнівів, — відказав Вес.

За п’ять хвилин дев’ята вони почули звук клаксона і побачили світло фар. Вийшли з «малібу» й стали перед ним, чекаючи. Веслі помітив, що руки в Роббі стиснуті, й лише порадів, що не один він боїться можливої, попри все, появи Кенді Раймер.

Світло фар показалося на гребені найближчого пагорба. За автобусом їхала дюжина автівок, у яких сиділи фанати «Сурикаток». Усі шалено сигналили та блимали фарами дальнього світла. Автобус проїхав повз них. Веслі почув, як приємні жіночі голоси виспівують «Ми чемпіони», і враз по спині пробіг холодок, підіймаючи сторч волосся на потилиці.

Він здійняв руки в повітря й замахав.