Розділ «Ур»

Водій автобуса, Герберт Еллісон, 58 років, родом із Мура, вочевидь, останньої миті помітив авто міс Раймер і спробував ухилитися від зіткнення. У зв’язку з цим, а також від удару автобус з’їхав у кювет, а там перевернувся й вибухнув.

На цьому стаття не закінчувалася, проте жоден із них не хотів читати далі.

— Гаразд, — мовив Роббі. — Поміркуймо. По-перше, звідки нам знати напевно, що це правда?

— Може, й ні, — погодився Веслі. — Але, Роббі… хіба ми можемо дозволити собі так ризикувати?

— Ні, — відповів йому Роббі. — Мабуть, не можемо. Авжеж, не можемо. Але, Везе, якщо ми подзвонимо в поліцію, нам не повірять. Сам розумієш.

— А ми покажемо їм «Кіндл»! Статтю покажемо! — Але Веслі й самому це здавалося непереконливим. — Добре, от що. Я розкажу Еллен. Хай вона мені не повірить, але затримати автобус на чверть години, може, й погодиться. Чи змінити маршрут, яким планує їхати той Еллісон.

Роббі трохи над цим подумав.

— Ага. Варто спробувати.

З портфеля Веслі витяг телефон. А Роббі знову взявся читати статтю, гортаючи сторінки кнопкою «Далі».

Пролунало два гудки… три… чотири.

Веслі вже готувався надиктувати повідомлення на автовідповідач, коли Еллен узяла трубку.

— Веслі, я не можу з тобою зараз розмовляти. Я думала, ти зрозумів…

— Еллен, послухай…

— …але якщо ти отримав моє повідомлення, то знаєш, що ми все-таки поговоримо. — На тлі він чув пронизливі, збуджені дівчачі голоси… серед них мала бути й Джозі… та дуже гучну музику.

— Так, я отримав твоє повідомлення, але нам треба поговорити з…

— Ні! — відрізала Еллен. — Не треба. Я не прийматиму від тебе дзвінків у ці вихідні, й не слухатиму повідомлень. — Її голос пом’якшився. — Сонце, кожне нове повідомлення тільки все ускладнюватиме. Для нас.

— Еллен, ти не розумі…

— Бувай, Весе. Я поговорю з тобою наступного тижня. Ти ж бажаєш нам удачі?

— Еллен, будь ласка!

— Будемо вважати, що це «так», — сказала вона. — І знаєш що? Здається, ти мені досі небайдужий. Хоч ти й дурник.