Розділ «Ур»

Роббі вчинив так само. І з усмішкою повернувся до Веслі.

— То що, професоре? Приєднуємось до параду?

Веслі поплескав його по плечу.

— Збіса файна думка.

Коли проїхали останні машини, Роббі прилаштувався до них іззаду. Як і решта, він сигналив і блимав фарами «малібу» аж до самого Мура.

І Веслі не заперечував.

7. Поліція парадоксу

— Зачекай секунду, — попросив Веслі, коли Роббі вже виходив з машини перед кафе «Сюзен і Нен» (де на шибці милом було написано «СУРИКАТКИ РУЛЯТЬ»).

Він обійшов свій «малібу» спереду та обійняв хлопця.

— Ти добре діло зробив.

Роббі розплився в усмішці.

— І матиму за це шарову семестрову оцінку «А»?

— Нє. Тільки пораду. Покинь футбол. Кар’єри ти в ньому однаково не зробиш, а твоя голова заслуговує на краще застосування.

— Візьму до уваги, — сказав Роббі… а це, як обидва вони добре знали, не означало згоди. — До зустрічі на занятті?

— У вівторок, — нагадав Веслі. Але минуло чверть години, і в нього виникла причина сумніватися в тому, що його коли-небудь хтось побачить. Узагалі.

На тому місці, де він зазвичай ставив «малібу», коли не лишав її на паркувальному майданчику А в коледжі, стояла чиясь машина. Веслі міг припаркуватися позаду неї, але натомість вибрав протилежний бік вулиці. Щось у тій машині будило неспокій. То був «кадиллак», занадто яскравий у світлі вуличного ліхтаря, під яким стояв. Червона фарба, здавалося, волала на весь світ: «Ось вона я! Подобаюсь?»

Веслі вона не подобалась. Ні тоновані вікна, ні завеликі гангстерські колісні диски з золотою емблемою «кадиллака». Вона нагадувала тачку наркодилера. І то якщо гаданий дилер був за сумісництвом ще й маніяком-убивцею.

«І чому я про таке думаю?»

— День був важкий, стрес великий, ось чому, — сказав він, переходячи порожню вулицю. Портфель теліпався на ходу й стукався об ногу. Веслі нахилився. У машині нікого не було. Принаймні йому так здалося. Крізь затемнені вікна важко було щось роздивитися.

«Це Поліція парадоксу. Вони прийшли по мене».