Розділ «Ур»

— Та я сплю як убитий, майже ніколи нічого не чую. — Роббі сяйнув усмішкою. — А ще там ціна за оренду не кусається.

— Слушно. Добраніч, хлопці. — Дон рушив до свого «Терсела», та потім розвернувся. — Хочу ще малих поцілувати, перед тим як лягати. Може, це мені допоможе заснути. Та остання історія… — Він похитав головою. — Мені вона була явно зайва. Без образ, Роббі, але засунь свій день народження собі в дупу.

Вони дивились, як віддаляються його задні фари, аж поки взагалі не зникли з поля зору, і Роббі задумливо промовив:

— Ніхто й ніколи не казав мені засунути мій день народження в дупу. Це по-перше.

— Я впевнений, він не хотів тебе образити. І щодо «Кіндла» він, швидше за все, правий. Цей пристрій захоплює — навіть занадто, — але з практичного погляду користі від нього нуль.

Роббі вирячився на нього широко розплющеними очима.

— Ви хочете сказати, що доступ до тисяч не відомих досі романів від великих майстрів слова — це «нуль користі»? Нічосі. Що ви за викладач англійської?

Що дотепного сказати у відповідь, Веслі не знав. А надто тому, що розумів: попри пізню годину, він перед сном ще почитає «Псів Кортланда».

— До того ж, — не вгавав Роббі, — користь із нього може бути. Можете роздрукувати якусь із тих книжок і надіслати її видавцеві. Не думали про це? Ну, підписати своїм ім’ям. Стати наступним великим цабе. Вас назвуть спадкоємцем Воннеґута, Рота чи ще там когось.

Ідея була приваблива, особливо якщо згадати писульки, які лежали у Веслі в портфелі. Але він похитав головою.

— Це, мабуть, буде порушенням Законів парадоксу… не знаю, що воно таке. Але головне, що такий учинок поступово мене з’їсть. Як кислота. Зсередини. — Він повагався, бо не хотів, щоб його вважали святенником, але хотів висловити те, що, за відчуттями, було причиною відмовитися від такого. — Мені було б соромно.

Малий усміхнувся.

— Весе, ви класний чувак. — Вони вже прямували в бік помешкання Роббі. Листя шурхотіло під їхніми ногами, крізь гнані вітром хмари вгорі плив місяць-серпик.

— Думаєш?

— Так. І тренер Сілверман такої думки.

Веслі від подиву аж на місці став.

— Що ти знаєш про мене і тренера Сілверман?

— Особисто я? Нічого. Але ви, певно, знаєте, що Джозі грає в команді. Джозі Квінн із нашого курсу.

— Так, я знаю Джозі. — Та, яка говорила тоном лагідного антрополога, коли вони обговорювали «Кіндл». І так, він знав, що вона одна з «Сурикаток», хоч і сидить вічно на лаві запасних і в гру її кличуть лише тоді, коли в команді вже повна дупа.

— Джозі каже, що тренерка була дуже сумна відтоді, як ви розбіглись. І вічно сердита. Ганяє їх так, що аж гай гуде. А одну дівчину взагалі з команди викинула.