Розділ «Частина II. Страшна битва»

Декоративних елементів, напучував його Олмстед, краще зробити дещо замало, ніж забагато. «Хай краще вважатимуть наш ландшафт занадто простим і скромним, навіть дещо порожнім, аніж занадто пишним, яскравим, переобтяженим дешевими оздобами. Виявляймо аристократичний смак».

У Чикаго мело, намітало великі кучугури. День при дні сніг сотнями тонн навалювався на дахи в Джексон-парку. Виставку готували під теплу пору року, вона мала працювати з травня до жовтня. Нікому не спало на думку проектувати дахи, які б витримували таке небачене снігове навантаження.

Ті, хто працював на Будинку виробників і вільних мистецтв, почули скрегіт поламаної сталі й розбіглися. У величезній хмарі снігу й сріблястого скла дах будівлі — дива інженерної думки ХІХ століття, найбільшого відкритого приміщення в історії — провалився на підлогу.

Невдовзі після події репортер із Сан-Франциско приїхав до Джексон-парку. Він прибув готовим до того, щоб дивуватися великим досягненням Бьорнемової армії будівельників, а натомість не розумів, що й думати про те, що відкрилося його очам серед голого скрижанілого пейзажу.

«Це здається геть неможливим, — писав він. — Звичайно, відповідальні особи стверджують, що все буде готове вчасно. Однак холоднокровний факт дивиться нам в обличчя: тільки Будинок жінок хоч якось наближається до завершення зовні та зсередини».

А ярмарок мав відкритися лише трохи більше як за два місяці.

Поява Мінні

У Голмса, незважаючи на постійні люті морози перші два місяці 1893 року, справи йшли якнайкраще. Емеліни більше нема, і позбувся він її дуже акуратно, тож нині міг зосередитися на мережі підприємств, яка в нього розросталася. Він насолоджувався масштабом: у нього була частка в законному підприємстві, яке розробило машину для створення дублікатів документів; він розсилав поштою мазі та еліксири, уже започаткував власну компанію з лікування алкоголізму — інститут «Silver Ash» (його відповідь «золотим лікам» Кілі); він отримував орендну плату з Лоренсів та інших пожильців і володів двома будинками — один на вулиці Оноре, а другий — новий будинок у Вільметті, де тепер мешкала його дружина Мірта й дочка Люсі. Той останній він спроектував сам і збудував із допомогою не менш як сімдесяти п’яти робітників, більшості з яких у своїй манері не заплатив. А скоро до нього приїдуть перші гості майбутньої виставки.

Він багато часу приділяв тому, щоб обставити кімнати в майбутньому готелі. Отримав високоякісні меблі від меблевої компанії «Tobey», кришталь і кераміку від посудної фірми «Френч — Поттер» і не заплатив за це ані цента, хоча й розумів, що з часом компанії спробують ці гроші з нього зняти, озброївшись його розписками. Це його не бентежило. Із досвіду він знав, що затримка та щире каяття — то потужні інструменти, якими він може утримувати кредиторів на відстані місяцями й роками — а інколи взагалі позбутися їх назавжди. Такі довгі протистояння, щоправда, могли б і не бути потрібними: він відчував, що його час у Чикаго добігає кінця. Питання місіс Лоренс ставали дедалі гостріші: вона майже його звинувачувала. Пізніше дехто з кредиторів почав демонструвати надзвичайну рішучість. Одна фірма «Мерчант і компанія», яка надала залізо для печі в підвалі, дійшла до того, що склала віндикаційний позов[38], аби їм повернули залізо. Оглядаючи будівлю, агенти фірми, щоправда, не змогли знайти нічого, що точно могли б назвати продуктом «Мерчант і компанії».

Значно більше його дратували листи від батьків зниклих дівчат і приватні детективи, які раз у раз з’являлися перед його дверми. Незалежно одна від одної родини Сіґрандів і Коннерів найняли гострозорих людей для пошуку зниклих дочок. Хоча спочатку ці нишпорки нервували Голмса, але він швидко зрозумів, що жодна з родин не вважала, що він якось пов’язаний зі зникненнями. Детективи жодного разу не висловили йому підозри в нечесності. Вони просили інформації: імена друзів, адреси, пропозиції, де шукати далі.

Звичайно, він був радий їм допомогти. Голмс розповідав візитерам, як його це все засмучує, як він дійсно глибоко цим переймається, що він не може дати їм нової інформації, щоб полегшити страждання батьків. Якби він щось почув про тих жінок, то одразу повідомив би детективів. Прощаючись, він тиснув руку кожному детективові та говорив, мовляв, якщо робота приведе вас знову до Інґлвуда, то ласкаво прошу знову до мого дому. Голмс і детективи прощалися так душевно, немовби все життя знали одне одного.

На той час — у березні 1893 року — найбільшою незручністю для Голмса був брак допомоги. Йому була потрібна нова секретарка. Жінок, які шукали роботу, не бракувало, адже завдяки майбутній виставці їх прибуло до Чикаго безліч. У поблизькому педагогічному училищі, наприклад, кількість претенденток на роботу викладача для майбутніх учителів, подейкували, зросла в кілька разів. Фокус полягав радше в тому, щоб знайти правильну жінку. Кандидатка мала певною мірою володіти стенографією і машинописом, але найбільше він шукав те, що відчував дуже тонко: звабливу суміш самотності, слабкості й бідності. Джек-Різник знайшов цю якість у злиденних повіях на Вайтчейпелі; Голмс — у приїжджих дівчатах, свіжих, чистих юних створіннях, які отримали свободу вперше в історії, але не знали, що це означає і з якими ризиками пов’язане. Він жадав володіти, владарювати; його захоплювало передчуття — повільний шлях до любові, потім життя, і нарешті — внутрішні таємниці. Остаточна утилізація матеріалу — то була просто дрібниця, розвага. Те, що він знайшов вигідний і ефективний спосіб такої утилізації, — це було просто свідчення його влади.

У березні доля зробила йому чудовий подарунок. Дівчину звали Мінні Р. Вільямс. Він зустрів її за кілька років до того в Бостоні й навіть тоді міркував про те, щоб придбати її собі, але відстань була завелика, та й час незручний. Тепер вона переїхала до Чикаго. Голмс гадав, що частково це відбулося через нього.

На той час їй виповнилося двадцять п’ять років. На відміну його попередніх обраниць, вона мала доволі пересічну зовнішність, була повненька, при невеликому зрості важила приблизно 63–67 кілограмів. У неї був чоловічий ніс, широкі густі брови й дуже коротка шия. Вираз обличчя в неї був лагідний, щоки круглі — «личко, як у немовляти», за словами одного зі свідків. «З обличчя складалося враження, що вона мало що розуміє», — додавала ця людина.

У Бостоні, однак, Голмс виявив, що вона має деякі інші переваги.

Мінні Вільямс народилася в штаті Міссісіпі. Вона та її молодша сестра Анна осиротіли дуже рано, і їх віддали на виховання різним дядькам. Опікуном Анни став превелебний доктор В. Блек із Джексона (штат Міссісіпі), редактор методистського часопису «Християнський адвокат». Мінні поїхала до Техасу, де її опікуном став її інший дядько — успішний діловий чоловік. Він ставився до племінниці дуже гарно й у1886 році допоміг їй вступити до бостонської Академії красномовства. Під час її трирічного курсу навчання він помер і залишив їй спадщину, приблизно 50—100 тисяч доларів (за курсом ХХІ століття — 1,5–3 мільйони доларів).

Тим часом Анна стала вчителькою в школі. Вона працювала в Мідлотіані (штат Техас) у тамтешній академії.

Коли Голмс зустрів Мінні, він був у діловій поїздці під іменем Генрі Ґордон і опинився в гостях однієї з найповажніших родин Бостона. У різні способи Голмс довідався про спадщину Мінні та про те, що більшу частину цієї спадщини становила нерухомість посеред Форт-Ворта (штат Техас).

Голмс затримався в Бостоні. Мінні називала його Гаррі. Він водив її в театр і на концерти, купував їй квіти, книжки й солодощі. Закрутити їй голову було жалюгідно просто. Щоразу, коли він їй казав, що має повертатися до Чикаго, вона дуже мило засмучувалася, просто була у відчаї. Протягом 1889 року він регулярно навідувався до Бостона й завжди втягував Мінні у вихор вистав і ресторанів, хоча насправді з нетерпінням очікував свого від’їзду, щоб побачити, як вона вся палає бажанням не відпускати його.

За якийсь час, щоправда, ця гра його втомила. Відстань була завелика, стриманість Мінні — занадто серйозна. Він став рідше навідуватися до Бостона, хоча й далі відповідав на її листи з палкістю закоханого.