Розділ «Частина II. Страшна битва»

Кілька тижнів по тому чиказький медичний коледж Ла Салль отримав чудово відпрепарований скелет.

А в підвальній кімнаті в будівлі Голмса сталося щось незвичайне: феномен, який поліція виявила три роки по тому й не змогла знайти йому наукового пояснення.

На гладенькій емалі внутрішньої частини дверей ізсередини на висоті приблизно шістдесят сантиметрів якимось чином залишився чіткий відбиток ступні. Пальці, носок, п’ятка окреслилися настільки чітко, що не залишалося сумніву: це відбиток жіночої ноги. Поліцію спантеличила надзвичайна чіткість і незмивність того відбитка. Його пробували стерти сухою рукою, змити милом, але це не допомагало.

Ніхто не міг точно пояснити цього. Найкращий здогад полягав у тому, що Голмс заманив жінку в ту кімнату; жінка була в той момент боса, можливо, і гола; Голмс замкнув за нею повітронепроникні двері. Жінка залишила відбиток, безуспішно намагаючись відчинити двері. А незмивність відбитка детективи пояснювали тим, що Голмс, котрий, як відомо, цікавився хімією, спочатку налив на підлогу кислоту — щоб через хімічну реакцію в кімнаті швидше скінчився кисень. За їхньою теорією, Емеліна вступила в ту кислоту, а тоді, приклавши ногу до дверей, буквально витравила слід на емалі.

Але, знов-таки, це відкриття сталося значно пізніше. На початку 1893 року — року Всесвітньої виставки, ніхто, навіть сам Голмс, не помітив відбитка на дверях.

«Холоднокровний факт»

На початку січня 1893 року вдарив мороз і залишився надовго — температури упали майже до мінус тридцяти градусів. Обходячи свої володіння на світанку, Бьорнем бачив білий скрижанілий світ. Купи замерзлого кінського гною були розкидані пейзажем, немов розділові знаки. Понад берегами Лісового острова у кризі, товщій за півметра, Олмстедів очерет з осокою закляк, страшно викривлений. Бьорнем бачив, що робота Олмстеда сильно затримується. А тепер Олмстедів помічник у Чикаго Гаррі Колмен, на якого всі покладалися, лежить у лікарні, видужуючи після операції. Та недуга, яка на нього нападала, виявилася апендицитом. Операція під ефірним наркозом пройшла добре, і Кодмен одужував, але повільно. До урочистого відкриття залишалося чотири місяці.

Надзвичайні холоди посилювали загрозу пожежі. Навіть лише необхідні відкриті джерела вогню — «саламандри» і жаровні — викликали десятки маленьких займань, які легко гасилися, але мороз збільшував імовірність значно гіршого. Замерзали труби й гідранти, робітники порушували встановлену Бьорнемом заборону курити й розпалювати вогнища. Колумбівська гвардія посилила пильність. Саме вони найдужче страждали від морозу, цілодобово стоячи на вахті в далеких кутках парку, де не можна було сховатися й погрітися. «Зиму 1892–1893 років ніколи не забудуть ті, хто служив у гвардії в цей час», — писав полковник Райс, її командувач. Колумбівські гвардійці найдужче боялися чергування в крайній південній частині парку під Будинком сільського господарства. Цей похмурий куток прозивали «Сибіром». Полковник Райс використовував їхній страх із дисциплінарною метою: «Будь-який гвардієць, якому доручено стояти на варті уздовж південної огорожі, повинен розуміти, що він скоїв якесь дрібне порушення дисципліни чи мав такий неохайний вигляд, що його не можна відряджати на більш людну частину території».

Джордж Ферріс боровся з морозом за допомогою динаміту — то був єдиний надійний спосіб пробити майже метровий шар промерзлої землі, яка нині вкривала Джексон-парк. Але на тому проблеми не закінчувалися. Просто під мерзлою землею залягав шестиметровий шар отого хиткого піску, з яким весь час боролися чиказькі будівельники — тільки тепер він був дуже холодний і працювати з ним було просто мукою. Будівельники розтоплювали землю струменями гострої пари, не даючи ґрунту та щойно залитому цементу замерзнути. Вони забивали дерев’яні палі до ортштейну майже на десять метрів углиб. Зверху настилали сталеву решітку, потім заливали її цементом. Щоб у розкопаних котлованах було якомога сухіше, насоси працювали цілодобово. Процес повторювався для кожної з восьми 43-метрових веж, які мали підтримувати грандіозне оглядове колесо Ферріса.

Спочатку Ферріс здебільшого переймався тим, чи може він отримати достатньо сталі для будівництва своєї машини. Проте він розумів свою перевагу над іншими людьми, які збираються будувати щось геть нове. Завдяки роботі в компанії з інспектування сталі він знав більшість сталевих компаній країни, їхніх голів і продукцію, яку там виробляли. Він міг використовувати їхню підтримку й розподіляти замовлення між кількома різними компаніями. «Жодний цех не міг узятися за виконання всіх робіт, тож контракти були розподілені між десятком різних фірм, кожну з яких я вибрав за відповідність якійсь конкретній частині роботи», — сказано в документах компанії Ферріса. Ферріс також командував цілою армією інспекторів, і ті оцінювали якість кожного компонента, щойно він вироблявся. То виявилося життєво важливою перевагою, оскільки оглядове колесо являло собою складну структуру з 100 000 частин — від маленьких гвинтиків до гігантської осі, яка на час її виробництва фірмою «Bethlehem Steel» виявилася найбільшою річчю, відлитою на її заводі. «Абсолютна точність була необхідна, оскільки небагато які деталі можна було змонтувати до того, як їх доставлять на територію, а помилка на маленьку частинку дюйма могла виявитися фатальною».

Колесо, яке уявляв собі Ферріс, складалося, власне, із двох коліс, розташованих на осі на відстані трохи більш як 9 метрів. Спочатку Бьорнема налякало те, що споруда на перший погляд видавалася дуже нетривкою. Кожне колесо, по суті, являло собою гігантське велосипедне колесо. Тонкі — 6,3 см завтовшки — залізні спиці завдовжки по 24,4 метра на кожному з коліс з’єднували його óбід із маточиною — «павуком», закріпленим на осі. Розпірки й діагональні спиці між двома колесами надавали конструкції міцності, майже такої, як у залізничного мосту. Ланцюг вагою дев’ять тонн з’єднував зірочку на осі з двома зірочками, які обертали два парові двигуни по тисячі кінських сил. З естетичних міркувань, котли будуть розташовані на відстані понад двісті метрів від колеса, поза територією «Мідвею», пара мала подаватися на двигуни підземними трубами 25-сантиметрового діаметра.

Принаймні так проект виглядав на папері. Проте самі тільки земляні роботи й закладання фундаменту вже виявилися значно важчими, ніж очікували Ферріс і Райс, і попереду маячили ще серйозніші перешкоди, передусім нелегке завдання встановити оту величезну вісь на вісім веж. Разом з усім, що до неї приєднувалося, вісь важила 64 340 кілограмів. Нічого важчого ще ніколи не підіймалося, тим паче на таку висоту.

Олмстед у Брукліні отримав телеграмою новину: Гаррі Кодмен помер. Кодмен, його протеже, якого він любив, як рідного сина! Чоловіку було лише двадцять дев’ять років. «Ви, напевно, ще почуєте про нашу велику катастрофу, — писав Олмстед своєму другові Ґіффорду Пінчоту. — От і зараз я стою коло розбитого корабля і навіть гадки не маю, коли він знову зможе попливти…»

Олмстед тепер зрозумів, що має керувати готуванням виставки самостійно, але почувався він значно менш готовим до цієї справи, ніж будь-коли. Разом із Філом, братом Гаррі, він приїхав до Чикаго на початку лютого — і побачив місто, скуте жорстоким 22-градусним морозом. 4 лютого він уперше сів за стіл Кодмена і виявив, що той завалений стосами рахунків та меморандумів. В Олмстеда боліло й шуміло серце. Він застудив горло. На душі в нього була глибока журба. Зараз він не відчував у собі сил розгребти паперові завали Кодмена та взятися за керування ландшафтними роботами на виставці. Він спитав свого колишнього асистента Чарльза Еліота — нині одного з найкращих ландшафтних архітекторів Бостона, — чи не міг б той йому допомогти. Дещо повагавшись, Еліот дав згоду. Приїхавши в Чикаго, Еліот одразу побачив: Олмстед хворий. Увечері 17 лютого 1893 року, коли над Чикаго шаленіла завірюха, Олмстед лежав під наглядом лікаря у своєму номері.

Того самого вечора Олмстед писав до Джона в Бруклін. Кожна сторінка його листа сповнена втоми й смутку. «Схоже, настав час, коли я вже ні на що не годжуся, — писав він. Робота в Чикаго починає виглядати геть безнадійно… Стан речей дуже простий: ми не зможемо виконати тут свого обов’язку».

На початку березня Олмстед з Еліотом повернулися до Брукліна. Тепер Еліот став повноправним партнером маестро, і фірма дістала назву «Олмстед, Олмстед і Еліот». Роботи на виставці все ще робилися із запізненням і викликали велике занепокоєння, проте стан здоров’я Олмстеда та його інші справи змусили його залишити Чикаго. З глибокими недобрими передчуттями Олмстед залишив виставкові справи на свого уповноваженого Рудольфа Ульріха, який втратив його довіру. 11 березня Олмстед надіслав Ульріхові довгого листа із вказівками.

«Я ще ніколи в житті, в жодній із моїх численних праць, де мав широкі повноваження, не довіряв стільки речей помічникові чи співробітникові, — писав Олмстед. — Але в тих складних обставинах, у яких ми опинилися через смерть містера Кодмена та моє погане здоров’я, а також постійний тиск моїх інших обов’язків, я більш ніж будь-коли схильний прийняти такий спосіб дій зараз і надалі. Проте мушу зізнатися: я не можу зробити це без великих хвилювань».

Він дав чітко зрозуміти, що причина отих хвилювань — Ульріх, а точніше, його «органічна схильність» втрачати з поля зору загальний план і розпорошуватися на дрібні завдання, які краще доручати підлеглим. Ця риса, якої боявся Олмстед, робила Ульріха вразливим для вимог інших офіційних осіб, особливо Бьорнема. «Ніколи не забувайте, що наша особлива відповідальність як ландшафтних митців стосується передусім широкого, загального краєвиду виставки, — писав Олмстед (курсив його). — Цей обов’язок полягає не в тому, щоб влаштувати сад чи ефектність цього саду, а стосується краєвиду виставки як єдиного цілого; передусім і понад усе — краєвиду в широкому і всеохопному розумінні… Коли, в разі браку часу, засобів чи сприятливої погоди, ми не зможемо зробити певні деталі оздоблення, то це ще буде пробачно. Але якщо нам забракне засобів створення широких пейзажних ефектів — ми не виконаємо нашого першого і найголовнішого обов’язку».

Далі він називає Ульріхові ті речі, які особливо хвилюють його у зв’язку з ярмарком, зокрема колорит, обраний Бьорнемом з архітекторами. «Дозвольте нагадати вам, що вся територія виставки дістала серед людей назву “БІЛЕ МІСТО”… Я боюся, що на тлі ясного блакитного неба й синього озера величезні маси білого, чисті й блискучі, на жаркому літньому сонці Чикаго, разом із блиском води як на території виставки, так і поза нею, тиснутимуть на глядача». Оце, писав він, робить особливо важливим створення противаги у вигляді «густих, широких, розкішно-зелених мас листя».

Звичайно, імовірність того, що виставка не вдасться, спадала на думку Олмстедові й турбувала його. Часу було обмаль, погода жахлива. Весняний сезон насадження збирався бути коротким. Олмстед уже почав продумувати альтернативні шляхи. Попереджав Ульріха: «Не беріться робити нічого такого в декоративному садівництві, щодо чого ви не маєте цілковитої впевненості в часі й засобах, потрібних для ідеального виконання справи. Мало чим можна дорікнути простому, охайному зеленому газону. Не бійтеся простих, позбавлених декору, гладеньких поверхонь».