Розділ «Частина II. Страшна битва»

Також поради виходили цілими книжками. Аделаїда Голлінґворт вирішила на честь Всесвітньої виставки видати незадовго до цієї події понад сімсотсторінкову «Колумбійську кулінарну книгу». Хоча в цій книжці й були переконливі рецепти холодцю з кукурудзяним борошном, яловичих щік, печеної телячої голови, а також поради з приготування єнота, посума, бекаса, чайки й чорних дроздів (пиріг із дроздами) а також «як смажити білку чи готувати з неї рагу або фрикасе», то було значно більше, ніж просто кулінарна книга. Голлінґворт характеризувала її як загальний посібник для молодих господинь із мирного, оптимістичного й гігієнічного господарства. Жінка має задавати тон усьому дню. «Сніданковий стіл не повинен являти собою низку рецептів з лікування від поганих снів і пригніченості, він має стати тим місцем, де звучить перша радісна нота дня». Місцями поради Голлінґворт мали певні вікторіанські специфічні риси. У порадах із прання шовкової білизни було сказано: «Якщо предмет чорний, додайте трохи амонію замість кислоти у воду до полоскання».

Однією з постійних тогочасних негараздів був «неприємний запах від ніг», з огляду на поширену звичку мити ноги раз на тиждень. Щоб побороти цю проблему, Голлінґворт радила: «Візьміть одну частину соляної кислоти на десять частин води; натирайте розчином ноги щовечора перед відходом до сну». Щоб з рота не пахло цибулею, випийте міцної кави. Устриці — найкраща принада на щурів. Щоб вершки краще збивалися, додайте піщинку солі. Щоб молоко довго не скисало, додайте хрону.

Голлінґворт також давала мудрі медичні поради, як-от: «Не сидіть між хворим на лихоманку й вогнем» — і наводила всілякі способи невідкладної медичної допомоги, наприклад у разі випадкового отруєння. Серед способів, які добре викликають блювоту, був і такий, як тютюновий клістир.

Якоб Рііс, журналіст із Нью-Йорка, який заповзявся відкрити читачам жахливі умови життя американської бідноти, прибув до Чикаго, маючи наразі серйозніші плани. У березні він виступав з промовою в «Галл-гаусі», новітньому соціальному центрі, заснованому Джейн Аддамс — «святою Джейн». «Галл-гаус» став бастіоном прогресивної думки, повним вольових молодих жінок, «між яких, — як описував один відвідувач, — інколи трапляються й серйозні, запобігливі й люб’язні чоловіки, які, перепрошуючи, тихенько ходять із кабінету до кабінету». Кларенс Дарроу регулярно ходив пішки з поблизького «Рукері» до «Галл-гаусу», де його інтелект і вміння співчувати знедоленим викликали захоплення, але позаочі обговорювався його неохайний одяг і далека від ідеалу особиста гігієна.

У той час, коли Рііс мав виступати, він і Аддамс були двома найвідомішими американцями. Рііс обійшов найгірші квартали Чикаго й оголосив їх ще гіршими за будь-що, бачене ним у Нью-Йорку. У своїй промові він торкнувся того, що насувається Всесвітня виставка, і нагадав слухачам: «Варто зайнятися прибиранням, так би мовити, вдома, дати лад своїм вулицям і провулкам; навіть за найгіршої пори в нас, у Нью-Йорку, не бувало такого бруду».

Власне, Чикаго уже намагався дати собі лад — і чистота виявилася неабияким випробуванням. Місто зібралося на силі прибирати все сміття, оновити покриття на вулицях і провулках. Доручило інспекторам із задимленості скласти нове розпорядження проти диму. Газети оголошували хрестовий похід проти брудних провулків і надлишкових димів, писали про найгірших порушників чистоти — серед таких опинився й нещодавно відкритий Храм масонського братства, побудований Бьорнемом; цю будівлю «Chicago Tribune» уподібнила до Везувію.

Керрі Ватсон, головна мадам Чикаго, вирішила навести лад і у власних володіннях. Її бордель уже був розкішним — там за кеглі в боулінгу правили пляшки холодного шампанського, — але тепер вона вирішила збільшити кількість номерів і подвоїти штат.

Вона, як і решта господарів борделів, передчувала сплеск попиту. І вони не розчарувалися. Їхні клієнти, очевидно, також. Пізніше інша мадам, яку звали Чикаго Мей, згадувала той шалений рік не без відрази: «Які жахливі речі виробляли деякі дівчата! Як згадаю, мені просто недобре стає. Самі тільки згадки подробиць деяких з отих “цирків” — не для друку. На мою думку, навіть Рим у його найгірших виявах не порівняти з тими страшними днями в Чикаго».

Чоловік, який допомагав зробити Чикаго таким прихильним до Керрі Ватсон і Чикаго Мей, а також Міккі Фінна й «Лазника» Джона Кофліна та кількох тисяч інших господарів салунів та гральних закладів, — то був Картер Генрі Гаррісон, який за чотири терміни на посаді мера зробив чимало для того, щоб Чикаго стало місцем, де до людських вад ставилися поблажливо, навіть коли за тими вадами стояли великі амбіції. Програвши вибори 1891 року, Гаррісон почав володіти газетою «Chicago Times» і став у ній редактором. Наприкінці 1892 року він, однак, дав усім зрозуміти, що радо став би «мером ярмарку» і керував би містом у його зоряний час, але стверджував, що лише очевидні ознаки бажання громадськості можуть змусити його взяти участь у виборчій кампанії. Громадську підтримку він одержав. По всьому місту стали виникати асоціації Картера Г. Гаррісона, і ось на початку 1893 року Картер став одним із двох кандидатів від Демократичної партії, другим був Вашингтон Гізінґ, редактор потужної німецькомовної щоденної газети «Staats-Zeitung».

Усі газети в місті, крім його власної «Times» були налаштовані проти Гаррісона, так само, як Бьорнем і більшість передових чиказців. На думку Бьорнема та всіх решти, нове Чикаго, втілене в Білому місті, що зростає в Джексон-парку, вимагає нового голови, і аж ніяк не Гаррісона.

Легіони міських робочих людей із ними не погоджувалися. Вони завжди сприймали Гаррісона як свого, «нашого Картера», хоча він і походив із кентуккійських плантаторів, закінчив Єльський університет і вільно володів французькою та німецькою, міг цитувати напам’ять довгі фрагменти з Шекспіра. Він пробув на посаді мера чотири терміни; п’ятий термін у рік великого ярмарку видавався цілком доречним — районами міста котилася хвиля ностальгії.

Навіть суперники визнавали, що Гаррісон, попри своє привілейоване походження, був дуже переконливим кандидатом для нижчих верств міста. Він був особою магнетичною. Він умів і бажав говорити з будь-ким про будь-що та вмів опинитися в центрі будь-якої розмови. «Усі його друзі це помічали, — згадував Джозеф Міділл, колишній спільник, а пізніше — найзапекліший суперник Гаррісона, — вони тільки жартували й усміхалися, визнаючи це, і називали цей феномен “картер-гаррісонія”». Навіть у шістдесят вісім років Гаррісон випромінював силу й енергійність, і жінки загалом погоджувалися, що він став красивішим, ніж був у п’ятдесят. Він двічі став удівцем і, за чутками, мав значно молодшу коханку. У Кратера були сині очі з великими зіницями й лице практично без зморщок. Свій юнацький дух він пов’язував із великим дозами ранкової кави. Його дивацтва викликали симпатію. Він любив кавуни; у сезон він їх їв тричі на день. Також він мав слабкість до взуття (кожного дня тижня взував інші черевики) і до шовкової білизни. Майже кожен бачив, як Гаррісон їде вулицями верхи на своїй білій кобилі кентуккійської породи в м’якому капелюсі з опущеними крисами, залишаючи за собою слід сигарного диму. У промовах під час своєї кампанії він часто звертався до опудала орла, що його носив з собою як реквізит. Міділл звинувачував його в потуранні найницішим інстинктам міста й водночас називав його «найдивовижнішою людиною, яка будь-коли жила в Чикаго».

На диво панівному класу міста, 78 відсотків з 681 делегатів зборів Демократичної партії виявилися за Гаррісона на першому голосуванні. Демократична еліта благала республіканців висунути такого кандидата, якого могли б підтримати й вони, кого завгодно — тільки щоб не повернувся Гаррісон. Республіканці обрали Семюела В. Еллертона, багатого м’ясного промисловця з Прейрі-авеню. Найбільші й найвпливовіші газети відверто об’єдналися в підтримці Еллертона й боротьбі проти Гаррісона.

Колишній мер реагував на їхні закиди з гумором. Виступаючи перед великою групою прихильників в «Аудиторіумі», Гаррісон сказав, що Еллертон «найкращий, найвидатніший різник і заколювач свиней. Я це визнаю — і не стану судитися з ним за те, що він тим самим різницьким ножем калічить королівську англійську мову — він просто по-іншому не може».

Гаррісон швидко завойовував підтримку.

Патрік Прендерґаст, молодий ірландський іммігрант, пишався оновленою популярністю Гаррісона і вважав, що він і сам багато чим прислужився в просуванні колишнього мера в новій кампанії. У Прендерґаста з’явилася ідея. Коли саме це спало йому на думку, він точно сказати не міг, але вона з’явилася і потішила його. Він багато читав про закони та політику й розумів, що перший закон політичної машини такий: якщо ти працюєш на благо машини, вона тобі віддячить. Гаррісон йому зобов’язаний!

Ця думка зійшла на Прендерґаста, немов осяяння, як перший ранковий промінь, що торкається верхівки Храму масонського братства, але тепер він міркував про це тисячу разів на день. Вона стала його скарбом, від неї він розправляв плечі й тримав голову вище. Коли Гаррісон виграє, усе зміниться. А Гаррісон переможе. Злет ентузіазму в міських районах, здається, робив перемогу Гаррісона невідворотною. Коли його оберуть мером, вважав Прендерґаст, Гаррісон неодмінно дасть йому посаду в себе. А як же інакше? Це ж і є закон машини, так само незмінний, як ті сили, що штовхають експрес «Chicago Limited» через прерію. Прендерґаст хотів стати муніципальним юристом-консультантом. Годі оцих хлопчаків, які не знають, де їхнє місце; годі ходити отією жовтою багнюкою, яка чвакотить між бруківкою; годі нюхати сморід дохлих коней посеред вулиці. Коли Гаррісон сяде в крісло мера, до Патріка Прендерґаста прийде порятунок.

Ця думка викликала піднесення. Прендерґаст накупив поштівок і розіслав захоплені слова всім, хто мав скоро стати його поплічниками та членами того самого клубу — суддям, юристам, комерційним королям Чикаго. Не забув він і свого доброго товариша Альфреда С. Трюда, адвоката.

«Любий мій містере Трюд…» — почав він. Далі він хотів написати «Алілуя!», але з деякими словами в нього були труднощі. Проте він гарячково схопився за перо.

«Алелуїя! — написав він. — Спроба банди “Геральд” стати на перешкоді народному волевиявленню не вдалася. І Картер Г. Гаррісон, вибір народу, стане нашим наступним мером. Переконання газетярів виявилися ганебно спростованими. Що я можу сказати про нещасного кандидата Вашингтона Гізінґа — це те, що він перебуває “у хвості” моїх симпатій. Маю надію, нинішня важка ситуація не розчавить його — і шановану газету. Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу!» Він накидав ще декілька рядків і завершив послання: «Урешті-решт, дружба — ось істинне випробування характеру.