Розділ «Частина II. Страшна битва»

8 листопада 1892 року Патрік Юджин Джозеф Прендерґаст, божевільний ірландський іммігрант і палкий прихильник Гаррісона, взяв у руки поштову картку. Йому було двадцять чотири роки, і попри те, що його душевна недуга прогресувала, він і далі працював на «Inter Ocean» відповідальним за доставку. Картка, як і всі інші, мала 10 см ширини, з одного боку чиста, з поштовою емблемою й одноцентовою маркою з другого. За часів, коли складання довгих листів було щоденною справою, люди зі здоровим глуздом сприймали такі картки як найменш зручний спосіб листування, хіба що трохи кращий за телеграму, але для Прендерґаста цей прямокутничок цупкого паперу був засобом, щоб хтось його почув посеред усіх цих хмарочосів і палаців.

Цю картку від адресував «А. С. Трюдові, юристу». Це ім’я він накидав великими кривулястими літерами, немовби намагаючись чимшвидше виконати тяжкий обов’язок підписування поштівки, щоб перейти до самого тексту.

Не дивно, що Прендерґаст обрав Трюда одним зі своїх адресатів. Прендерґаст багато читав і добре володів інформацією щодо трамвайних аварій, убивств і махінацій у ратуші, які так яскраво описувалися в місцевій пресі. Він знав, що Альфред С. Трюд — один із найкращих кримінальних адвокатів Чикаго і що час від часу він виконує роль державного прокурора: така практика була звичайною в особливо серйозних справах.

Прендерґаст списував свою картку від гори до низу, зліва направо, не дуже переймаючись рівністю рядків. Він так міцно стискав перо, що надавлював собі заглибини на пальцях. «Дорогий містере Трюд, — почав він. — Чи не дуже ви постраждали? — (У газетах писали, що Трюд потрапив в аварію, діставши незначні ушкодження.) — Ваш покірний слуга просить дозволу висловити вам своє щире співчуття і віру, що хоча ви ніколи його й не бачили, але у вас не залишиться жодних сумнівів щодо щирості його співчуття вашому нещастю — і він зичить вам швидкого одужання від наслідків нещасного випадку, який із вами стався…»

Він писав у такому дружньому тоні, що, мабуть, Трюд сприйняв би його за рівного. Почерк на поштівці дедалі вужчав і дрібнішав, доки починав нагадувати не письмо, а щось витиснуте на папері. «Я маю надію, містере Трюд, що ви дійсно розумієте, що з точки зору закону найвищою владою є Ісус Христос, — і також вам відомо, що весь закон залежить від двох заповідей: люби Бога над усе і люби ближнього свого, як самого себе, — ото, коли ваша ласка, сер, і є дві найбільші заповіді…»

Послання бігло від теми до теми зі швидкістю потяга, який проїжджає вантажні склади. «Чи бачили ви картинку, там товстун шукає собаку, а той собака сидить біля його ніг і навіть не здогадується, в чому річ, — ви помітили там кота?»

Завершувати послання він ніяк не став. У нього просто закінчилося місце — і він відіслав свою поштівку.

Трюд це прочитав і не надав поштівці жодного значення, як листу від божевільного. Кількість отаких неспокійних людей, здається, зростала з кожним роком. Їх було повно у в’язниці, як потім підтвердить її працівник. Дехто з них неуникно ставав небезпечним — наприклад, Шарль Ґіто, який убив президента Ґарфілда у Вашингтоні.

Чомусь Трюд зберіг цю листівку.

«Я хочу вас бачити одразу»

Наприкінці листопада молодий інженер з Піттсбурґа знову подав свою версію відповіді Ейфелю до бюджетного комітету. Цього разу до креслень і специфікацій він додав список інвесторів, імена відомих людей, які його підтримували, як доказ, що він має достатньо грошей, щоб здійснити свій проект. 16 грудня 1892 року комітет дав йому концесію на будівництво своєї споруди на «Мідвей плезенс». Цього разу вже рішення не скасовувалося.

Йому був потрібен інженер, котрий би зміг поїхати до Чикаго й наглядати за будівництвом. Він вважав, що знає таку людину — то був Лютер В. Райс, інженер-асистент із сент-луїської компанії «Union Depot and Tunnel». Його лист до Райса починався так: «У мене на руках великий проект для Всесвітньої виставки в Чикаго. Хочу збудувати колесо, яке обертатиметься у вертикальній площині, діаметром 250 футів[36]».

Проте ніде в тому листі не вказувалося істинного масштабу того колеса: що на ньому буде тридцять шість кабінок кожна завбільшки з пульманівський вагон, розрахована на 60 осіб зі столом посередині, і в заповненому вигляді буде одночасно катати, підносячи до небес, 2160 людей на висоту понад 90 м над Джексон-парком — трохи вище, ніж вінець статуї Свободи, якій на той час виповнилося шість років.

Він сказав Райсу: «Я хочу вас бачити одразу, щойно зможете прибути». І поставив підпис:

Джордж Вашингтон Ґейл Ферріс.

Чеппелл повертається

Одного дня на першому тижні грудня 1892 року Емеліна Сіґранд пішла до будівлі Голмса в Інґлвуді з маленьким, акуратним пакунком. Спочатку вона була в чудовому гуморі: в пакунку був ранній різдвяний подарунок для її друзів Лоренсів, але з наближенням до рогу Шістдесят третьої стрит і Воллес-стрит настрій у неї погіршився. Будинок, який раніше видавався палацом — не на вигляд, а за перспективами, — тепер мав потертий і потріпаний вигляд. Вона піднялася сходами на другий поверх і пішла просто до квартири Лоренсів. Їхня доброта й гостинність воскресили в ній добрий настрій. Вона вручила пакунок місіс Лоренс, яка одразу його відкрила й вийняла звідти олов’яне блюдце, на якому Емеліна намалювала гарний ліс.

Цей дарунок потішив місіс Лоренс, але й змусив замислитися. До Різдва ще три тижні, лагідно сказала вона. Чому ж Емеліна просто не дочекалася, щоб вручити свій дарунок тоді, коли місіс Лоренс могла б теж щось їй подарувати у відповідь?

Сяючи, Емеліна пояснила, що збирається додому в Індіану, щоб зустріти Різдво із сім’єю.

«Здається, вона радо передчувала цю гостину, — згадує місіс Лоренс. — Вона говорила про свою сім’ю з любов’ю і раділа, як дитина». Але місіс Лоренс відчула в голосі Емеліни і щось прощальне, наче її подорож насправді мала іншу мету. Вона спитала в Емеліни: «Чи ви не зібралися від’їжджати від нас?»