Розділ «Частина IX»

— Хіба ти не розумієш? Я не протестував, коли поліцейський побив Фарзада, бо не хотів зірвати пошуки. Я за скарб пожертвував власним сином!

— Аршане, не ви вдарили свого сина в голову. І, до речі, Блискавичний Диліп мене теж кілька разів бив в голову, але тромбів не утворилося. Просто сталося все недобре і невчасно, і це не ваша провина.

— Я був... таким егоїстом.

— Ну, тепер ви можете стати щедрим, можете дозволити собі знайти найкращих лікарів і спеціалістів з усього світу і привезти їх до Фарзадового ліжка. Аршане, ви можете вилікувати його цим скарбом.

— Ти справді так вважаєш?

— Я не знаю. Я нічого не знаю. Але гадаю, потрібно спробувати. Хай що ви зробите, але ви маєте розповісти іншим про скарб. Кожен день мовчання розриває ще одну ниточку їхньої довіри. Ви маєте зробити це зараз, Аршане, сьогодні ж.

— Твоя правда,— погодився він, випростуючись.— твоя правда.

— Але перед цим владнаймо одну річ. Я не хочу ніякої частки цього скарбу. Я більше ніколи не хочу про нього чути, якщо ви не проти.

— Що це означає?

— Кажу, що мені це все не треба, і я його не хочу, і більше ніколи не хочу про нього чути. Ви ж розумієте мене, правда?

— Химерний ти чоловік, Ліне,— здивувався він.— Але подобаєшся мені.

Я провів його до дверей будинку. З того боку ми почули Анагіту. Вона виголосила непогану тираду, і все це ще до того, як відчинити двері.

— Я спекла сім хлібин для молитов про Фарзада,— верещали на нас зачинені двері,— а ти не можеш прийти додому вчасно!

Але, прочинивши двері, вона побачила його обличчя, зойкнула — і міцно його обійняла.

— Що таке? — охнула вона.— У чому справа, коханий?

— Я маю дещо тобі розповісти, люба,— сказав Аршан, спираючись на неї, доки вони крізь червоні штори йшли до перекопаної печери.— Поклич усіх.

— Ну, звісно ж, рідний,— мовила вона, підпираючи його своїм плечем.

— Вибач за той хліб, люба,— неуважно мовив Аршан.

— Дорогенький, навіть не згадуй про це.

Я вийшов. Ніхто й не помітив. Я радів.