Розділ «Частина VIII»

— Звісно ж, ні,— заявила вона, вирвавшись з обіймів і підійшовши до дверей.— І взагалі, вона ще буде тут уранці.

— Хто ще буде тут уранці?

— Хіть,— мовила вона, відчиняючи двері.— Ти пам’ятаєш Хіть, еге ж, Шантараме? Гарненька дівчинка, дуже весела, жодного сумління?

Двері зачинились. Я знову нічого не розумів. Потім я знову посміхнувся. Дідько, Карла.

Повернувся я до готелю «Амрітсар» розгубленим і побачив, що менеджер теж у скруті: він запхав носа у велику коробку з написом «Скрута Інк».

— У чому дилема, Джасванте?

— У цій коробці має бути бластер,— сказав він, зводячи на мене погляд, доки руки продовжували копирсатись у пакувальній піні.— А, от він де!

Він витягнув з коробки іграшкового бластера, але тріумф швидко зів’яв.

— Це все неправильно! Фотонний випромінювач не на своєму місці. І немає відбивача. Зараз нікому не можна довіряти.

— Це ж іграшка, Джасванте,— помітив я.

— Копія,— виправив він.— І не надто точна.

— Це просто копія іграшки, Джасванте.

— Ти не розумієш. У мене є друг-парс, який пообіцяв, що зробить справжнього, якщо знайду ідеальну копію оригіналу. Він не працюватиме з цим лайном. Він же парс.

Він втупився в мене; його пропалював смуток, як часто відбувається, навіть коли не повинно.

— Джасванте, прошу,— щиро мовив я.— Не роби лазера.

— Бластера,— виправив він.— І ти б теж міг ним скористатися. Люди цілодобово шастають туди-сюди в твоїх кімнатах, неначе це станція Букінгем.

— Лише люди з ключами.

— Ну, саме зараз там сидять двоє власників ключів.

Навіна я побачив у кріслі біля столу, придбаного у сувенірній крамниці внизу. Він грав на моїй гітарі, і краще за мене, але, власне, як і будь-хто.

Зазирнувши у свою спальню, я побачив на ліжку Дідьє, а його елегантні італійські черевики стояли на підлозі зі шнурками, запханими всередину. Він вітально махнув мені.