Розділ «Частина VIII»

— Алкоголь — це не відповідь на всі запитання, Дідьє.

Раптово з темряви з’явилася Діва.

— Мені потрібно нализатися,— сповістила вона.

Дідьє витріщився на мене своїм поглядом «Я ж тобі казав».

— А ви можете...— попросила Діва,— мої дивні нові друзі, бо ви не справжні друзі, а справжніх тут немає, і я, можливо, їх більше ніколи не побачу, як і батька, то ви допоможете мені напитися і відмиєте, коли мені стане зле, і безпечно вкладете спати, коли я вже не знатиму, що саме відбувається?

Запала пауза.

— Ну звісно! — сказав Дідьє.— Іди сюди, миле поранене дитя. Іди до Дідьє, і ми разом литимемо сльози в усі пляшки пива і плюнемо в очі Долі.

Вона, звісно ж, плакала. Вона голосила, розмахувала руками, горлала, міряла кроками маленьку хатину, спотикалася на клаптикових ковдрах і кликала дівчат танцювати.

Коли улюлюкання та плескіт у долоні досягли апогею, вона почала падати. Навін швидко її зловив і відніс на ліжко з ковдр, а руки дівчини звисали, неначе зламані крила. Вона повільно підігнула коліна до серця і заснула.

Пильнуючи у прилеглій хатині, Дідьє грав у покер з Навіном і Зодіаками Джорджами. Спостерігати було неприємно, Скорпіон не помічав махлювання, а Дідьє з Близнюком тільки те й робили, Навін же не міг не думати про дівчину, яка спала в сусідній хатині.

Я зазирнув до Діви. В хатині спало кілька дівчат, щоб дівчина не була сама. Одна вісімнадцятирічна дівчина, Анджу, вві сні обіймала світську левицю за плечі. Інша поклала руку Діві на живіт. Ще троє дівчат теж пригорнулися зовсім близько. Чийсь молодший брат спав у них у ногах.

Я підрізав ґнота в гасовій лампі, щоб не погасло полум’я, і підпалив ним москітну котушку й сандалову ароматичну паличку. Помістив котушку й ладан на металеву шафку і зачинив тоненькі двері з фанери, які трималися на мотузці.

Крізь вузькі алеї сплячої довіри я пройшов до скель і моря, які були такими ж чорними, як небо. Я стояв, дивлячись і слухаючи. У цьому місці Діва почула новини й усвідомила, що втратила все.

Стоячи на фасаді в’язниці, між спостережними вежами, я почувався спокійно. З мене випарувався увесь жах, бо якщо охорона б поцілила, то я полетів би на потрібний бік стіни.

Коли ж я спустився по мотузці з електричних кабелів униз до свободи й побіг, той спокій зник, а усвідомлення втраченого настільки мене вразило, що руки трусилися ще кілька тижнів.

Але я сам обрав це заслання, а Діву примусили до нього. І це було занадто жорстоко: смерть і батька, і всіх інших. Це була та жорстокість, яка повалить навіть найстійкішого. Я сподівався, що молода світська зірка, яка ховається у справжньому світі, має друзів, які не дозволять такому статися після повернення до несправжнього світу.

Почувся якийсь звук, і я, розвернувшись, побачив Карлу, яка стояла на кам’яному виступі на межі нетрищ. Вона прийшла на мої пошуки.

Вона мені помахала, а десь неподалік розбилась об каміння випадкова хвиля. Білі потічки стікали з чорних валунів на берег. Потім друга хвиля зачепила гребенем скелі, і я почав повертатися до світла і любові, долаючи по одному чорному валунові за раз.

Я зупинився нагорі біля Карли, і деякий час ми спостерігали за морем, яке заливало узбережжя Дівиного горя.

Ми поверталися між хатин, з яких чулося сонне дзижчання й буркотіння: зазвичай татусі спали надворі, щоб залишити більше місця своїй родині всередині, і срібний місяць купав їх у м’якому сяйві.