Розділ «Частина VIII»

— Вікранте, невже нам знову потрібно проходити всі етапи? Може, ти просто зараз зробиш мені люкс-пропозицію? Мені справді начхати, скільки все це коштуватиме. І це дійсно нервує, чоловіче.

— Як і все інше в житті,— заявив майстер ножів,— є вдалий спосіб і невдалий спосіб дратувати.

— Га?

— Справді. Я от, наприклад, професійно дратую. Ця моя особливість — невід’ємна моя частина. Але ти — ти дратуєш без усіляких на те причин.

— Ні, не дратую.

— Ти навіть зараз мене дратуєш, поки ми розмовляємо.

— Іди до біса, Вікранте. Ти полагодиш меча чи ні?

Він почав пильно обдивлятися меча, намагаючись не посміхатися.

— Я зроблю це,— вирішив він.— Але лише якщо сам усе вирішуватиму. Руків’я має фатальний недолік. Третьосортне рішення.

— Чудово. Починай.

— Ні,— заявив він, тримаючи меча в руках.— Ти мусиш зрозуміти. Якщо я відремонтую його на власний розсуд, то ця зброя ніколи не зламається і перетвориться на супутника Часу, але цей меч уже не буде тим мечем, який пращури Хадербгая несли в битву. Він буде інакшим на вигляд та інакшим на дотик. Його душа буде іншою.

— Розумію.

— Ти хочеш зберегти історію,— запитав майстер ножів, дозволивши собі посмішку,— чи хочеш, щоб історія зберегла тебе?

— Потішний ти чоловік, Вікранте. Я хочу зберегти меча. Це неначе довіра, і я не можу бути певним, що хтось наступний відремонтує його, якщо зброя знову зламається. Вікранте, зроби люксову версію. Нехай він буде вічним, і перероби, але не показуй, поки не закінчиш, гаразд? Це мене засмучує.

— Меч чи віра?

— І те, і те.

— Тгик, Шантараме.

— Гаразд. І дякую за повідомлення про Лайзу, яке ти надіслав Дідьє. Багато означало.

— Вона була гарною дівчиною,— зітхнув він, махаючи на прощання.— Відійшла в краще місце, друже.

— Краще місце,— посміхнувся я, роздумуючи про те, що ми вважаємо кращим будь-яке життя, окрім нашого.