Розділ «Частина VII»

— Я намагався. Вона знає, що в батька якісь проблеми. Вона не поїде.

— Ти міг би її десь тимчасово заховати.

— Як? Де? Вона ж зірка, друже. Я витрачаю більше часу, тікаючи від преси, ніж від поганців. І вона все це обожнює. Я мусив заборонити телефон. Вона телефонувала папараці й розповідала, де буде. Вона з усіма ними на «ти». Вона пригощає їх напоями. Вона стала хрещеною матір’ю для дитини одного з них.

Я розреготався, але потім помітив, що Навіну не до сміху.

— Дівчина вважає обачністю все, окрім повітряної реклами, якою вона користувалася на своє вісімнадцятиріччя. Діва сама розповіла. Тож хай куди вона потрапить, буде те саме.

— Ти можеш заховати її в нетрищах,— запропонував я.— Якщо дівчина на таке погодиться. Одного разу я ховався там цілих вісімнадцять місяців, і це одне з найбезпечніших місць у моєму житті.

— А її там прихистять?

— Голова нетрищ — мій друг. І він обожнює вечірки. Чоловік закохається в Діву. Але це не для всіх, і Діва однозначно не всі.

— А ти не жартуєш, ну, про нетрища?

— Хіба що ти можеш запропонувати краще місце для переховування Діви від бомбейської шаленої юрби? Але ніяких обіцянок. Спочатку я маю поговорити про все зі своїм другом.

Навін знову глянув на дівчат. Карла з Дівою реготалися, прикриваючи ротики й носики, аби приглушити звуки.

Вони щось пили. Це було щось добре.

— Слухай, Навіне, якщо ти ще вважатимеш цю ідею вдалою після мого повернення з гори, я запитаю про це Джонні Сигара. Згода?

— Я не певен, як можна подати цю ідею Діві, але згода. Прошу тебе, Ліне, зроби це. Я б хотів отримати будь-які доступні варіанти, якщо все піде шкереберть з її батьком.

— Звісно, Навіне. Дізнаймося, що саме п’ють наші дівчата.

Ми ще довгенько разом розмовляли — четверо друзів, об’єднані страхом, так само як і вірою; приятельством, так само як і дружбою.

Під час першої ж перерви в наших веселих теревенях ми з Карлою побажали молоді доброї ночі, згребли кілька ковдр, трохи води та їжі й, присвічуючи смолоскипом, попрямували до місця Силвано.

Я влаштував для нас затишне кубельце, використавши дві ковдри як тоненькі стінки і пом’якшивши землю рештою. Ми вмостилися напівсидячи, спираючись на лікті. Я відкрив контейнер з їжею, а там були холодні смажені шкоди, ананас, кеш’ю і пиріжки з сочевицею, кілька жменьок горіхів і бенгальський заварний крем у маленьких глиняних горщичках.

Карла знову закрила контейнер і витрусила сумочку, висипавши на ковдру дві фляги, портсигар і золоту запальничку з невеличким годинником, умонтованим у задню стінку. Стрілки годинника показували двадцять три хвилини по півночі.

— Годинник на твоїй запальничці зупинився,— мовив я,— тягнучись по нього.