Розділ «Частина VI»

— З чого це ти вирегочуєш?

— Я... ну... я... насправді не уявляю.

Він був нажаханий. Це все не клеїлось докупи. Звісно ж, я згадав про зброю, але то був жарт, та ще й Карла з Ранджитом, а от вона точно озброєна. Йому нічого не загрожувало, але Ранджит обливався потом.

— Чув про вираз: у тебе такий вигляд, наче привида побачив?

— Я... я чув,— відповів він.

— Ну, ти наче привида побачив.

— П-привида? Чийого привида?

— Що з тобою?

— Ти... сказав, що маєш зброю.

Він трусився.

— Я сказав, що ніхто не додумався запитати, чи є в мене зброя. Я не казав, що маю її.

— Ну, так... я маю на увазі, ні.

— Ранджите, ти не хочеш мені нічого розповісти?

— Ні! — випалив він.— Зовсім нічого.

— Що тобі відомо про смерть Лайзи?

— Нічого. Нічого. Бідна дівчина. Трагічний випадок. Ну, це... я маю на увазі... нічого не хочу розповісти.

— Прощавай, Ранджите, і прошу, не чекай мене,— встаючи та прямуючи до дверей, повідомила Карла.

Я відчинив двері перед нею, і ми разом вийшли з кабінету. Ранджит досі сидів у своєму кріслі, тримаючи руки на столі, неначе намагався втримати його від втечі.

Коли зачинилися двері ліфта, Карла вийняла флягу, зробила ковток, закрутила покришку і обернулася до мене, сяючи ферзями.

— Ти вважаєш, що я причетна до смерті Лайзи?