Розділ «Частина VI»

Це була коробка нісенітниць, шматочки речей, які не мали жодної цінності для всіх інших на світі. «І хіба ж це не кохання, Лайзо? — подумав я, дивлячись на коробку сувенірів. Коли щось не має жодного значення для всіх інших і означає все для нас, хіба ж це не кохання? — Хіба ми не кохали, Лайзо? Хіба ми не кохали?»

Я поклав коробку до мішка Тито разом з уламками меча Хадербгая і парою конопляних сандалій Лайзи. Він міцно його зв’язав і перекинув через плече.

— Як твоє прізвище? — запитав я його.

Я вивчав його обличчя. Це було важливе обличчя. Він тримав усе моє мирське добро у своїх руках, і ми були знайомі п’ятнадцять хвилин. Я хотів мати змогу впізнати це обличчя, хай як би воно змінилося.

— Дешпанде,— повідомив він.

— Бережи наші відсотки, пане Дешпанде.

— Не турбуйся,— засміявся він.

Ми потиснули руки. Він кивнув Дідьє і сходами загупотів униз.

— То як ми його вб’ємо? — поцікавився Дідьє, відмірюючи бренді, потому як пішов Тито.

— Кого вб’ємо?

— Конкенона, звісно ж.

— Я не хочу вбивати Конкенона. Я хочу знайти його і змусити розповісти про того, хто купив ту наркоту і віддав її Лайзі.

— Рекомендую зробити те й те,— уголос роздумував він.

— Маю поговорити з Навіном,— сказав я.— Можеш йому про це сказати і влаштувати зустріч? Я маю одразу по обіді відрапортувати Санджаю. Перекажи Навіну, що я зустрінуся з ним о п’ятій в Афганській церкві, якщо виберуся.

— Звісно. Ти знаєш, коли повернеться Абдулла?

— Ні.

— Він потрібен тобі зараз, у компанії.

— Я знаю.

Я оглянув кімнату і спальню.

— Я заночую сьогодні тут.