Розділ «Частина VI»

— Гарна ідея. Давай.

— Лайзо, ми тебе любили, і ти відчувала це серцем. Ми любили твою усмішку, і твій вільний дух, і твою звичку танцювати без причини, і твоє махлювання в шарадах, і те, як ти нас усіх любила під час кожної зустрічі. Але більше за все ми любили твою щирість. Як то кажуть американці: ти ніколи не фальшивила, Лайзо. Ти завжди була справжньою. Якщо тут ще залишилася хоч якась сутність твого духу, то прийди в наші серця зараз і залишися там, коли ми покинемо місце, де ти від нас пішла, щоб можна було тримати тебе в собі й завжди любити.

— Дідьє,— трохи згодом мовив я.— Дякую тобі. Це було дуже гарно.

— Звісно,— відповів той, тягнучи мене у двері й замикаючи їх востаннє.— Якби ж ти міг почути слова, які я підготував для тебе, дорогий друже!

— Ти вже підготував промову для мого похорону? — запитав я, спускаючися сходами.

— Дідьє не можна заскочити зненацька, як то кажуть. Особливо якщо це стосується любого друга.

— Та... мабуть, ні. А ти для всіх любих друзів придумав прощання?

— Ні, Ліне,— сказав він, коли ми вийшли на подвір’я.— Лише для тебе. Такі слова я написав для тебе. Те, що я зараз говорив про Лайзу, йшло від серця. А ти, мій ще живий друг, привертаєш увагу букмекерів, які вже готуються оголосити ставки на твоє виживання за межами санджайської компанії.

Я повернувся до свого будинку. Без мертвого тіла не вірилось і в смерть Лайзи, тож наша спільна квартира була єдиним, що залишилося від неї та нас. Більшість часу це було світле щасливе місце для нас обох. Але я знав, що для мене кожен погляд на нього стане розмовою з привидом Бога.

Розділ 36

Важче було пробратися до головного медіа-офісу Ранджита, ніж утекти з в’язниці. Після трьох рівнів безпеки, на кожному з яких перевіряли мій бейджик відвідувача, а не зброю, я нарешті добився до його особистої секретарки.

— Я — Шантарам,— учетверте повторив я.— І це приватне й особисте питання.

Вона підняла слухавку, проговорила мантру, а потім нарешті відчинила двері.

Ранджит підвівся зі свого шкіряного крісла, простягаючи руку над столом. Секретарка вийшла, зачинивши по собі двері.

— Сідай,— сказав я.

— Що ти...

— Уся ця охорона — і ніхто навіть не подумав запитати, чи є в мене зброя.

— Зброя? — нахмурився він.

— Сядь.

Він сів, склавши руки на скляній поверхні столу.