Розділ «Частина VI»

— У мене є час освіжитися?

— Тільки швиденько.

Я рвонув нагору до номеру, роздягнувся, прийняв холодний душ, обсох і через шість хвилин знову застібнув жилет.

Я підтюпцем спустився сходами, але хол уже був безлюдний. Світанкове світло у вікнах було настільки ж інтенсивне, як і кімнатне освітлення, світло без тіней.

М’яке шкряботіння порушило тишу. Садівники вже взялися до роботи.

Я вийшов на довгу широку веранду, що розташувалася якраз навпроти відкритої рани газонів, що оточували готель,— рани, яку безперервно намагалися загоїти джунглі.

Семеро робітників уже важко працювали, обрізаючи, проріджуючи й розпорошуючи гербіциди на периметру: урбаністична передова у війні з природою.

Я спостерігав за ними, чекаючи на Горста. Було чути, як джунглі промовляють до вітру. «Дайте нам двадцять п’ять років. Залиште це місце. Повертайтеся за двадцять п’ять років. От побачите. Ми загоїмо увесь цей біль».

— Добре було б, якби кілька таких працювали на мене,— сказав Горст, підходячи до мене.— Моя дівчина має будинок у Нормандії. Він чудовий і все таке, але потребує багато роботи. Кілька таких хлопців миттю з усім упораються.

— Вони тамільці,— зауважив я, дивлячись, як вони кружляють газоном, освітленим росою в повітрі.— Тамільці — наче ірландці. Вони повсюди. Ти зможеш знайти працьовитих тамільців і в Нормандії, якщо добре шукатимеш.

— Як ти знаєш, що вони тамільці? — підозріливо поцікавився Горст.

Я обернувся до нього. Хотілось іще одну філіжанку кави.

— Вони займаються брудною роботою,— пояснив я.

— А так, так,— пирснув він.

Це було не смішно. Я не сміявся. Горст змінив сміх на похмурий погляд.

— З якої, кажеш, ти агенції?

— Я не казав.

— А ти дійсно потайний тип, еге ж?

— Стрілянина — це шпалери. Справжня війна завжди точиться між нами — журналістами.

— Про що ти таке говориш? — нервово запитав Горст.— Я просто запитав, з якої ти агенції, і все.