Розділ «Частина VI»

— Їж! Їж! — звернувся він на хінді.— Я заповню всі прогалини, доки ти заповниш себе, так би мовити.

Я з’їв усе. Коктейль також був добрий. Мій зв’язковий Анкіт — індус із Бомбея, у серці війни між буддистами, мусульманами й іншими індусами, був хорошим господарем і цінним джерелом інформації. Поки я їв, він перерахував усі необхідні вимоги для ролі журналіста на два чи три дні.

— І найголовніше, ти маєш з’являтися на контрольному пункті щодня до обіду, щоб поставили штамп,— завершив він.— Це обов’язково. Якщо ти тут на кілька днів, і вони побачать відсутність хоч одного штампа, то одразу ж затримають. Колись з’являлося почуття, що ти нікому не потрібен?

— Не останнім часом.

— Ну, якщо пропустиш бодай день, і це з’ясують, то відчуєш — як це, коли Всесвіт тебе більше не хоче.

— Дякую, Анкіте. Невже всі у цій війні втратили почуття гумору? Всесвіт мене більше не хоче? Це надзвичайно депресивна думка, тож я наполягаю на ще одному особливому коктейлі, негайно.

— Лише не забувай про штампи,— розсміявся він, повертаючись до маленького бару в зоні відпочинку.

Він кілька разів повертався до бару, здається. Я втратив рахунок після третього разу, бо далі все якось стало однаковим, неначе спостерігати, як той самий листочок пропливає по струмку знову і знову.

Я не був одурманений. Анкіт був збіса добрим барменом, таким, який точно знає, наскільки неп’яним тобі треба бути. Його голос був м’який, добрий і терплячий, хоча з часом я вже нічого не розбирав. Я забув про своє завдання і про санджайську компанію.

Квіти, настільки великі, що я не міг обхопити їх руками, намагалися склепити мені очі. Я повільно провалювався, дрейфуючи у м’яких я пух пелюстках, майже невагомий.

Анкіт говорив.

Я заплющив очі.

Білі квіти стали річкою. Вона несла мене до місця спокою, між деревами, де підбіг собака, несамовитий від радості, й щасливо поклав лапи мені на груди.

Розділ 34

— Девісе! — собака почав шкрябати кігтями краєчок сну, намагаючись видерти мене назад у те місце, у те священне місце.— Девісе!

Я розплющив очі. Мене гріла ковдра. Я сидів там само, де й заснув, але Анкіт підклав мені подушку під голову і накрив мене ковдрою. Моя рука ховалась у кишені куртки, тримаючи маленького пістолета. Глибокий вдих дозволив переконатися, що жилет із золотом на місці.

Добре.

Наді мною нависав незнайомець.

Недобре.

— Відійди, друже.