Розділ «Частина VI»

Вантажівка повернула на бічну дорогу. Тіні накрили обличчя мого зв’язкового. Я більше ніколи не чув про нього і не бачив його.

Ми їхали двадцять хвилин, а потім водій зупинив джип на галявині біля дороги.

— Приготуй паспорт і папери. Ми проминемо кілька контрольно-пропускних пунктів. Інколи вони охороняються, а інколи й ні. У цьому районі вже деякий час усе тихо. Одягни ось це.

Він вручив мені темно-синього бронежилета зі словом «ПРЕСА» на грудях. Усі інші одягли чорні бронежилета, і водій приліпив на лобове скло білого прямокутника з таким самим словом.

Ми проминали розкидані будиночки і халупи, а потім перші великі будинки. Те, що здавалося сяйвом лісової пожежі на горизонті, було яскравим містом лише за десять кілометрів звідти.

Ми проїхали три безлюдні пункти, щоразу майже повзучи, а потім раптово прискорюючись. Оминаючи місто, ми менше ніж за годину досягай вигідної берегової точки огляду на Орз-Гіл і готелю «Каслрі».

— Оце удача,— сказав водій, зупиняючи джип на під’їзній доріжці.— Сьогодні вночі одна боллівудська актриса дає шоу для індійських військових. Мабуть, вони не могли відірватися.

— Дякую за допомогу.

— Немає за що,— посміхнувся він.— Нехай Всевишній буде з тобою, товаришу.

— Із тобою.

Джип здав назад на дорогу і помчав геть. Місцеві зв’язкові були мусульманами, індусами та християнами, і всі вони використовували слово «товариш». Мої зв’язкові завжди були ділками з чорного ринку, яким можна було довіряти лише до певної межі. Товариші були чимось новеньким. Було цікаво, які ще сюрпризи підготував мені Санджай. Я повісив на спину наплічника і поглянув на гостроверхі дахи готелю «Каслрі».

Готель був у білому колоніальному стилі, якого так облюбували для себе білі колоністи, коли могли накрасти для себе достатньо золота. Золото в моєму жилеті, закріпленому на грудях, поверталося до цих колоній, і хотілось якнайшвидше його здихатися.

Я зупинився і пригадав усі імена. Контрабандист мав пожити з новим підробленим ім’ям й акцентом хоч деякий час до того, як використати їх на практиці. Як втікач, за чию голову призначена винагорода, я збирав акценти і практикувався якомога частіше.

Я — Джеймс Девіс. Моє ім’я Джеймс Девіс. А може й ні. Я — Джим Девіс. А в дитинстві був Джиммі? Джим Девіс, приємно познайомитися. Ні, прошу, називайте мене Джимом.

Коли я вигадував фальшиве ім’я, якому можна було довіритися, то знаходив і шлях у своє нове життя, яким потрібно було жити деякий час. Війна спростила цю проблему для мого компаньйона, мого зв’язкового, який поїхав у кузові вантажівки. Якщо він не був з людьми, яких любив і яким довіряв, то взагалі втрачав ім’я.

Я піднявся гранітними мощеними сходами, перетнув дерев’яну веранду й постукав по філігранній шибці вхідних дверей. За кілька секунд нічний портьє зі скрипом відчинив двері.

— Девіс,— сказав я, легко перемкнувшись На канадський акцент.— Джим Девіс. Я забронював номер.

Він запросив мене всередину, замикаючи двері, та провів до столу реєстрації, де портьє скопіював паспортні дані в реєстраційну книгу завбільшки десь із половину більярдного столу. Це забрало трохи часу.

— Кухню вже замкнено, сер,— нарешті повідомив черговий, згортаючи книгу по сторінці за раз, неначе застеляючи ліжко.— Зараз у готелі лише кілька гостей. Сезон почнеться лише за три місяці. Але є холодні закуски, і я можу приготувати вам дуже пристойний напій, якщо забажаєте. Наш фірмовий.

Він пройшов через великий готельний хол і ввімкнув лампу біля зручного оббитого льоном дивана. Швидко рухаючись, він знову перетнув кімнату і відчинив двері ванної.