Розділ «Частина V»

Я радісно прийняв запрошення, присів на стільці ручної роботи, поставленому біля печери, й почав пити чай.

Поринувши в думки, як буває занадто часто, я знову повернувся до бійки з Конкеноном.

Після довгої поїздки й довгого підйому до вершини мій розум вияснився, тож, сидячи в печері мудреця Ідриса й сьорбаючи солодкий чай, я знову дивився Конкенону в очі.

І раптом збагнув, що після нестямної атаки Конкенона відчув не злість, а розчарування. Розчарування, яке зарезервоване для друзів, а не ворогів.

Але, приєднавшись до скорпіонів, Конкенон надбав собі нових ворогів. Наші хлопці просто мусили відповісти на атаку скорпіонів. Якби вони цього не зробили, то скорпіони сприйняли б мовчання як знак слабкості й могли знову напасти. Почалися проблеми. Я мушу вивезти Карлу з міста: вона мала зв’язки з санджайською компанією.

І от прийшло усвідомлення. Я не думав про Лайзу, чи Дідьє, чи навіть про себе. Я думав про Карлу. Лайза теж у небезпеці. Конкенон знав її, він з нею зустрічався. Я мав спочатку подумати про Лайзу, але то була Карла; то була Карла.

Перебуваючи в тому закрученому вузлі кохання, дивлячись на розкидані жевріючі троянди у м’якому попелі вогнища, я відчув квітковий аромат. Я подумав, що хтось підпалив пахощі в сусідньому вогнищі. Але я впізнав той аромат. Я дуже добре його знав.

Потім я почув голос Карли.

— Розкажи мені жарт, Шантараме.

Мені шкіру на обличчі стягнуло. Я відчув озноб лихоманки. Ріка крові ринула вгору крізь моє тіло і сколихнула груди так, що аж очі почало випалювати.

«Візьми себе в руки,— наказав собі я.— Поглянь на неї. Зніми закляття».

Я обернувся до неї. Це не допомогло.

Вона стояла біля входу до печери, посміхаючись вітру. Її профіль заперечував усе навкруги, чорне волосся та срібний шарф маяли знаменами бажання. Високий сильний лоб, півмісяці очей, ніжний горбочок гострого підборіддя, що захищало порушену обіцянку її губ,— Карла.

— То,— заспівала вона,— жартуватимеш чи ні?

— Скільки треба парсів, щоб замінити лампочку? — запитав я.

— Я два роки тебе не бачила,— мовила вона, досі не дивлячись на мене,— і все, що чую,— це жарт про лампочку?

— Минуло двадцять три місяці і шістнадцять днів. Ти хочеш почути жарт чи ні?

— Гаразд, то скільки треба парсів, щоб замінити лампочку?

— Парси не міняють лампочок, бо знають, що ніколи не дістануть таку ж хорошу, як попередня.

Вона, відкинувши голову, зареготала. Це був гарний сміх, неймовірний сміх, що йшов від неймовірного серця, сильного і вільного, наче сокіл у сутінках, цей сміх розбив усі ланцюги навколо мого серця.