Розділ «Частина IV»

Я відчув дотик на спині й почав розвертатися, аж раптом торкнулися ще раз, і ще. Троє велосипедних убивць дременули в різні боки на своїх хромованих велосипедах.

Я швидко озирнувся і побачив Панкаджа — другу людину в банді велосипедних убивць: він зупинився біля мене. Обіперся на металеву рейку роздільника дорожньої смуги.

Навколо нас вирував дорожній рух, а Панкадж пустотливо на мене дивився, блискаючи очима.

— Ось як це просто, брате! — посміхнувся він, енергійно хитаючи головою.— Не враховуючи мене, ти вже тричі мертвий, якби хлопці використали ножі замість пальців.

Він пхнув два пальці мені в груди, просто під серцем.

— Я радий, що ми ніколи не б’ємося, брате,— сказав я.

— Ти забери долоню з ножа за спиною,— запропонував він,— а я заберу зі свого.

Ми розсміялися й потисли руки.

— Твоя компанія не дає нам перепочинку,— розповів він, крутячи назад педаль велосипеда і тримаючись за бетон і сталеву рейку.— Мені доведеться піти на пенсію, якщо це так триватиме.

— Якщо робота колись приведе тебе південніше фонтану Флори, я буду вдячний за попередження.

— Ти його отримаєш, брате. Прощавай!

Панкадж повернув свого хромованого велосипеда на дорогу. Я дивився, як він елегантно прокладав собі шлях крізь дорожній рух.

І ще до того, як він зник за обрієм, я звів очі до неба, усвідомлюючи, що це кінець. Усе закінчилось. Я мушу йти з санджайської компанії, і це було очевидно.

Це кінець. Я маю звільнитися. З мене годі.

Віра. Віра — це все, у кожній хвилині життя, навіть уві сні. Віра в матір, сестру, брата і друга, віра в те, що інші зупиняться на червоне світло; віра в пілота літака й інженерів, які випустили апарат у повітря; віра у вчителів, які щоденно годинами наглядають за дітьми; віра в копів, пожежників і ваших механіків; і віра в те, що на тебе вдома чекає кохання.

Але віра, на відміну від надії, може померти. І коли помирає віра, з нею помирають двоє друзів — послідовність і відданість.

З мене годі. Я втратив навіть ту віру в керівництво компанії, що мав, а разом втратив і самоповагу.

Я знав, що піти буде непросто. Санджай не любив залишати сліди. Але це вже був кінець. Я все вирішив. Я знав, що Санджай пізно повернеться додому, тож вирішив приїхати до нього вночі й повідомити про те, що йду.

Поглянувши на вивіску «Леопольда», я згадав слова Карли, які були сказані після великої кількості алкоголю й балачок, давно після закриття ресторану. «Одиноке життя в Бомбеї фрілансером, як Дідье,— розреготалася вона,— це холодна ріка правди».

Я дивився у тріснуте дзеркало — я вже досить давно робив це на самоті. Я кидав маленьку армію, яка дала обітницю захищати мене як свого брата по зброї. Я втрачав квазі-імунітет від закону й захист квазі-етичних адвокатів компанії, що брали за хвилину лиш трохи менше за квазі-етичних суддів.