Розділ «Частина X»

У центрі тієї кімнати, на платформі заввишки в три сходинки, стояла жінка. На ній була сяйлива чорна бурха[129], розшита чорними коштовними камінцями. Обличчя жінки затуляла сітка з мережива, її очі могли мене вивчати, але я тих очей не бачив.

Я не знав, чи потрібно було щось сказати. Таурег надіслав повідомлення, і я відповів. Я навіть не уявляв, чого чекати, стоячи навпроти жінки, помережаної чорними зірками.

Потому як вона відхилила голову, я збагнув, що жінка кілька разів обдивилася мене з ніг до голови. Мені здалося, що їй було не до вподоби побачене. Вона нахилила голову на другий бік, міркуючи.

— Одна година,— сказала вона, досі схиливши голову набік, й випірнула крізь арку, яка вела до іншої арки.

Таурег повів мене крізь арки до меджлісу[130], устеленого важкими килимами та м’якими подушками. Коли ми посідали на підлогу, молоді хлопці з його родини подали кокосовий сік і гіркий лаймовий гуммус зі спаржею.

Після закусок нам подали гарячого чаю, який настоювався у високому самоварі. Ми помили руки під струменями теплої води з запахом мандарину, яку зливали племінники й кузени, а потім сьорбали чай крізь шматочки цукру.

— Маю за честь бути тут, Тауреже,— мовив я, коли ми опинилися наодинці й ділилися кальяном з турецького тютюну, керальської трави і гімалайського гашишу.

— Маю за честь,— озвався він,— приймати тебе тут.

Я знав, що він має на увазі. Моя швидка реакція на його запрошення була незвична: важко було очікувати такого від працівників компанії — теперішніх і колишніх. Поки він був таємним членом ради, то отримував стриману повагу, а після звільнення Таурега відцуралися.

Я цього не розумів. Усі в компанії отримували користь від його роботи і були у змозі й самі таке робити, але не бажали. У компанії я відповідав за паспорти, тож послуг Таурега не потребував. Але це була та сама компанія, яка роками захищала мене в Бомбеї, тому хіба міг я когось засуджувати?

Чи подобалося мені його заняття? Ні. Але те, чим займається людина, не завжди те, ким вона є, і я затямив це у важкий спосіб.

— А знаєш,— зауважив Таурег, задоволено пихкаючи,— ти один з чотирьох людей, які тисли мені руку за всі роки роботи на компанію. А знаєш, ким були інші троє?

— Хадербгай, Махмуд Мелбаф і Абдулла Тагері,— припустив я.

Він розсміявся.

— Правильно. Мій батько любив казати: коли йдеш на битву, то постав попереду вікінга, а позаду перса. Якщо вікінг не одержить перемоги, ти ніколи не загинеш на самоті, бо перс не дозволить померти без нього.

— Гадаю, що всі ми маємо достатньо запалу при потребі, Тауреже.

— Шантараме, невже ти переходиш зі мною на філософію?

Узагалі-то, я починав кайфувати. Ємність для кальяну мала розмір добрячого соняха, а в мене попереду була довга дорога додому. Потрібно було розбурхати мізки. Після кількох наших розмов я знав, що Таурег завжди в образі.

— Я хочу сказати, що коли на кону щось дороге — ми боремося. Не важливо, хто ми і звідки. Ніхто не може цього монополізувати.

Він знову звеселився.