Райсліп повільно зіпнувся на ноги, а кров з носа, що залила йому рота й груди, почала крапати на підлогу. Варні стер кров з лоба й страхітливо посміхнувся, показавши світу розвалини зубів.
— Давай, — сказав він. — Гладкий виродку. Вдар мене ще раз.
— Оцей подає надію, — пробурмотів маркіз.
Дуері звела брову.
— Він виглядає не надто приємно.
— Бути приємним для охоронця, — наставляв маркіз, — риса не більш корисна, ніж уміння відригувати цілих лобстерів. Він має загрозливий вигляд.
Натовпом пробігло схвальне бурмотіння, коли Варні доволі швидко завдав Райсліпу болю шляхом поєднання свого замотаного в шкіру коліна і Райсліпових тестикул. Це бурмотіння було схоже на стримані й абсолютно не захопливі оплески, які зазвичай можна почути тільки в Англії якогось сонного недільного полудня на сільському крикетному матчі. Маркіз ввічливо плескав разом з усіма.
— Дуже добре, сер, — сказав він.
Варні перевів погляд на Дуері й підморгнув, глянувши на неї майже по-власницьки, а тоді знову звернув увагу на Райсліпа. Дуері здригнулася.
Ричард почув оплески й пішов у той бік.
Повз нього пройшли п'ять майже однаково вдягнених блідих юних жінок. Вони були в довгих оксамитових сукнях, і кожна сукня була така темна, майже чорна: одна темно-зелена, друга темно-шоколадна, третя королівського синього кольору, четверта темної крові й п’ята чисто чорна. Кожна жінка мала чорне волосся й носила срібні прикраси; кожна мала бездоганну зачіску й макіяж. Жінки рухалися так тихо, що коли проходили повз, Ричард розчув тільки шурхіт важкого оксамиту, шурхіт, що звучав майже як зітхання. Остання з них, що була в чорному, мала найбілішу шкіру і була найвродливішою, всміхнулася до Ричарда. Він обережно всміхнувся у відповідь, а тоді пішов шукати співбесіду.
Вона проводилася в м'ясо-рибному ряду, на відкритій ділянці підлоги під фірмовою скульптурою рибини. Публіка стояла до нього спиною в два чи три ряди. Ричард замислився, чи легко буде серед них знайти Дуері й маркіза, а тоді юрба розступилася, і він побачив їх обох — вони сиділи на скляній вітрині з вудженим лососем. Він розкрив рота, щоб гукнути «Дуері!», і, зробивши це, зрозумів, чому розступилася юрба, бо здоровенний чоловік з дредами на голові, голий, якщо не рахувати зелено-жовто-червоної ганчірки, що обмотувала його в поясі, мов підгузок, гарматним ядром вилетів з натовпу, наче його жбурнула геть рука велета, і приземлився на Ричарда зверху.
— Ричарде? — сказала вона.
Він розплющив очі. Обличчя то чіткішало, то знову розпливалося. Вогнисто-опалові очі вдивлялися в нього з блідого ельфійського лиця.
— Дуері?
Вона виглядала сердитою. Вона виглядала лютішою за саму лють.
— Заради Храму й Арки, Ричарде. Повірити не можу. Що ти тут робиш?
— Я теж радий тебе бачити, — кволо сказав Ричард.
Він сів і замислився, чи нема в нього струсу мозку. Він думав, що коли так, то які в струсів бувають ознаки, а ще дивувався, чого це він вирішив, що Дуері буде рада його бачити. Здавалось, що вона твердо вирішила не відривати погляду від своїх нігтів, а її ніздрі роздувалися — вона ніби не довіряла собі сказати щось іще.
Здоровило з поганими зубами, той, що збив Ричарда з ніг на мосту, тепер бився з якимось карликом. Вони змагалися на ломах, і їхній бій був не такий нерівний, як могло видатися, бо карлик був неприродно швидкий: він перекочувався, бив, відскакував, пригинався; на тлі кожного його руху Варні здавався неповоротким і незграбним.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Небудь-де» автора Ніл Ґейман на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „5“ на сторінці 5. Приємного читання.