Розділ «4»

Вона насупилася на нього.

— Ми знаємо, хто це зробив. Це були Круп і Вандемар…

Він розкрив долоню, помахав пальцями й сказав:

— Вони руки. Долоні. Пальці. А є голова, що замовила це, і ти теж потрібна їй мертвою. Ті двоє геть недешеві. — Він обвів поглядом захаращений кабінет. — Записник? — сказав маркіз.

— Його тут немає, — відповіла вона. — Я казала вам. Я шукала.

— Я чомусь був помилково переконаний, що твоя родина мала хист знаходити двері, як очевидні, так і навпаки.

Вона сердито глянула на нього, а тоді заплющила очі й приклала вказівні й великі пальці до перенісся. Маркіз тим часом вивчав предмети на столі Портико. Чорнильниця; шахова фігура; кістяний гральний кубик; золотий годинник; кілька пер для письма і…

«Цікаво».

То була статуетка вепра чи згорбленого ведмедя, а може й бика — важко сказати. Грубо вирізана з чорного обсидіану, вона була завбільшки з велику шахову фігуру. Вона щось йому нагадувала, але він не міг сказати, що саме. Він мимохідь підняв її, покрутив, обвив пальцями.

Дуері опустила одну руку. Вигляд мала замислений і збентежений.

— Що таке? — спитав маркіз.

— Він тут, — просто сказала вона.

Вона пішла кабінетом, повертаючи голову то в один, то в інший бік. Маркіз потай упустив різьблену фігурку до внутрішньої кишені.

Дуері стала перед високою заскленою шафою.

— Ось, — мовила вона і простягла руку: щось клацнуло, і збоку від шафи відчинилася маленька панель. Дуері сягнула рукою в темряву й витягла щось завбільшки з маленьке гарматне ядро. Вона передала його маркізу. То була сфера, складена зі старої латуні й полірованого дерева зі вставками полірованої міді й скляних лінз. Маркіз узяв її з рук Дуері.

— Це він?

Вона кивнула.

— Ти молодець.

Вона супилася.

— Не знаю, як не помітила його раніше.