Розділ «12»

— А от і є, — сказав Ричард.

Ґеррі співчутливо похитав головою.

— Ні, — сказав він. — Може, це тебе переконає, — сказав Ґеррі.

Він підняв руки до обличчя, натиснув на нього, і почав розминати й виліплювати. Його обличчя піддавалося, як тепла жувачка для рук.

— Так краще? — спитала особа, котра була Ґеррі, дратівливо знайомим голосом. Ричард упізнав його нове обличчя: він голив його майже кожного будня відтоді, як закінчив школу, він чистив його зуби, давив на ньому цятки й, бувало, бажав, щоб воно було більше схожим на обличчя Тома Круза чи Джона Леннона, чи взагалі — на будь-чиє інше. Безперечно, то було його власне обличчя.

— Ти сидиш на станції «Чорні браття» у ранкову пікову годину, — невимушено розповідав інший Ричард. — Ти говориш сам до себе. А тобі ж відомо, що люди кажуть про тих, хто говорить сам до себе. Просто зараз ти трошки підсунувся до здорового глузду.

Промоклий, брудний Ричард подивився в обличчя чистого, добре одягненого Ричарда і сказав:

— Я не знаю, хто ти такий і що хочеш зробити. Але твоя позиція не дуже переконлива, бо ти не надто на мене схожий. — То була брехня, і він це знав.

Його інше обличчя усміхнулося й похитало головою.

— Я — це ти, Ричарде, — сказав він. — Я те, що залишилося від твого психічного здоров'я…

То була не огидна луна його власного голосу, яку він чув на автовідповідачах, диктофонах чи домашніх відео, не та страхітлива пародія на голос, що намагалася видати себе за нього: чоловік говорив справжнім Ричардовим голосом, тим, який він чув у голові, коли розмовляв, дзвінким і справжнім.

— Зосередься! — крикнув чоловік з Ричардовим обличчям. — Озирнися довкола, спробуй побачити людей, спробуй побачити правду… ти вже ближчий до реальності, ніж був цілий тиждень…

— Це маячня, — сказав Ричард різко й відчайдушно.

Він похитав головою, заперечуючи все, що сказало його інше «я», та однак глянув на платформу, гадаючи, що він має побачити. Тоді щось блимнуло в куточку його ока. Він повернув голову в той бік, але воно зникло.

— Дивись, — прошепотів його двійник. — Побач.

— Що побачити? — він стояв на порожній, тьмяно освітленій платформі, схожій на закинутий мавзолей. А тоді…

Шум і світло вдарили його, мов пляшкою по обличчю — він стояв на станції «Чорні браття» в пікову годину. Люди ринули повз нього — гамірний хаос світла, руху і штовхання. Коло платформи стояв потяг метро, і Ричард побачив у його вікні власне віддзеркалення. Він виглядав скаженим, на обличчі відросла тижнева борода, у ній навколо рота позасихала їжа, одне око нещодавно підбили, а на носі збоку виріс люто-червоний карбункул нариву; він був брудний, укритий чорною засохлою грязюкою, що заповнила всі пори й поселилася під нігтями, його очі почервоніли й підпухли, волосся пожирнішало й сплуталося. Він був причинним волоцюгою, що стояв посеред людної станції метро в розпал пікової години.

Ричард сховав обличчя в долонях.

Коли він підвів погляд, інші люди зникли. На платформі знову стемніло, і він був сам. Він сів на лавку й заплющив очі. Чиясь рука знайшла його руку, потримала її трохи, а тоді стисла. То була жіноча рука; Ричард відчув знайомі парфуми.

Інший Ричард сидів ліворуч від нього, а Джесика тепер сиділа праворуч, тримаючи його руку в своїй і співчутливо на нього дивлячись. Він ніколи не бачив на її обличчі такого виразу.