Розділ «12»

Платформа знову стала покинутою й темною. Ричард зіпнувся на ноги й нетвердо пройшов останні кілька футів до краю платформи. Він бачив там, на колії, за третьою рейкою, невелику ляпку фіолетового — свого троля. Ричард глянув прямо вперед — на стіні з іншого боку рейок висіли величезні афіші. Афіші рекламували кредитні картки, спортивне взуття й відпочинок на Кіпрі. Під його поглядом афіші змінювалися й мутували.

З'явилися нові слогани:

ЗАКІНЧИ ВСЕ

— наполягали на одній афіші.

ПОЗБАВ СЕБЕ УСІХ ПЕЧАЛЕЙ БУДЬ ЧОЛОВІКОМ — ПІДВЕДИ РИСКУ УСКОЧ У ФАТАЛЬНУ ПРИГОДУ ВЖЕ СЬОГОДНІ

Він кивнув. Він балакав сам із собою. На афішах насправді написано геть інше. Так, він говорив сам із собою, і настала пора нарешті до себе прислухатися. Він чув гуркіт недалекого потяга, що прибував на станцію. Ричард стиснув зуби й почав розхитуватися вперед і назад, ніби його й досі штурхали пасажири, хоч він стояв на платформі сам.

Потяг наближався до нього, його фари світили з тунелю, мов очі страхітливого дракона з дитячого кошмару. І саме тоді він зрозумів, як мало потрібно докласти зусиль, щоб позбутися болю, — прибрати увесь біль, що він відчував зараз, і весь біль, що він міг би відчути в подальшому житті, взяти й назавжди його здихатися. Він запхнув руки глибоко в кишені й вдихнув на повні груди. Буде легко. Секунда болю — а тоді все буде закінчено й завершено…

Він знайшов щось у кишені й покрутив предмет між пальцями — то було щось гладеньке, тверде й більш-менш сферичне. Він витягнув його з кишені й оглянув — кварцева намистина. А тоді він пригадав, як підібрав її. То було на протилежному краї нічного мосту. Шматочок кварцу був частиною намиста Анестезії.

А тоді звідкись, чи то зсередини його голови, чи то ззовні, він почув слова щуровустки:

— Тримайся, Ричарде.

Він не знав, чи допомагав йому хтось в цю мить. Він підозрював, що насправді балакав сам із собою. Тепер заговорив справжній він, і нарешті він таки прислухався.

Він кивнув і повернув намистину до кишені, а тоді стояв і чекав, поки підійде потяг. Той прибув на платформу, сповільнився й завмер.

Двері з шипінням відчинилися. Вагон був заповнений людьми усіх родів і видів, і всі вони були, безперечно, доволі мертвими. Були там свіжі трупи із рваними й різаними ранами на горлі чи дірками від куль у скронях. Були старі розчленовані тіла. Були вкриті павутинням кадаври, що трималися за поручні, і пухирчасті створіння, що гойдалися на сидіннях. Здавалося, що кожен мрець, наскільки можна було судити, загинув од власної руки. Деякі тіла були чоловічі, а деякі — жіночі. Ричард подумав, що деякі з цих облич він бачив прикріпленими на довгій стіні, але вже не міг пригадати ані де це було, ані коли. У вагоні тхнуло, як могло би тхнути в морзі під кінець довгого спекотного літа, якби десь на його початку безповоротно зламалося холодильне обладнання.

Ричард гадки не мав, ким він тепер був, не знав, що правда, а що ні, не знав, чи повівся він хоробро, а чи боягузливо, скажено чи розсудливо, але він знав, що робити далі. Він зайшов до вагона, і світло згасло.

Засуви відсунулися, двічі гучно грюкнувши. Двері до крихітної келії розчинили, впускаючи світло від ламп з коридору.

То була невелика кімната з високою арчастою стелею. З найвищої точки стелі звисав на нитці срібний ключ. Протяг, спричинений відчиненням дверей, примусив ключ гойдатися на нитці й повільно обертатися спочатку в один бік, а тоді в інший. Абат тримався за руку брата Сажуса, і вони двоє увійшли до келії пліч-о-пліч. Тоді Абат відпустив братову руку й сказав:

— Забери тіло, брате Сажусе.

— Але. Але, отче…

— В чому річ?

Брат Сажус опустився на одне коліно. Абат почув, як він проводить пальцями по тканині й шкірі.

— Він не мертвий.

Абат зітхнув. То була лиха думка, він знав це, але йому чесно здавалося, що миттєва смерть була набагато милосерднішою. Інший варіант був набагато гіршим.