Розділ «12»

— Бачиш? — сказав Ґеррі. — Мене тут нема. Є тільки ти, що ходиш цією платформою, балакаєш сам до себе й намагаєшся набратися хоробрості для…

Ричард не хотів нічого говорити, але його губи поворухнулися, і він почув власний голос:

— Намагаюсь набратися хоробрості для чого?

З гучномовців долинув низький спотворений голос, що пролунав платформою.

— Лондонський метрополітен перепрошує за затримки потягів, що пов'язані з інцидентом на станції «Чорні браття».

— Для того, щоб зробити це, — сказав Ґеррі, нахиливши голову набік. — Стати інцидентом на станції «Чорні браття». Закінчити все. Твоє життя — безрадісний, позбавлений любові, порожній обман. У тебе немає друзів…

— У мене є ти, — прошепотів Ричард.

Ґеррі зміряв Ричарда відвертим поглядом.

— Я вважаю, що ти гімнюк, — сказав він. — Посміховисько ходяче.

— У мене є Дуері, Мисливиця й Анестезія.

Ґеррі всміхнувся. В тій усмішці був справжній жаль, і він дошкулив Ричарду більше, ніж могла дошкулити ворожість чи ненависть.

— Інші твої уявні друзі? Ми всім офісом сміялися над твоїми тролями. Пам'ятаєш їх? На столі стояли.

Він засміявся. Ричард теж почав сміятися. Усе це було надто жахливо — не залишалося нічого іншого, як реготати. Трохи згодом він вгамувався. Ґеррі поліз рукою до кишені й видобув маленького пластмасового троля. Той мав пухнасте фіолетове волосся. Колись він стояв на моніторі Ричардового комп'ютера.

— Ось, — мовив Ґеррі. Він кинув троля Ричардові. Той спробував упіймати його; він простягнув руки, але троль пролетів крізь них, наче їх і не існувало. Ричард упав навколішки й провів руками по підлозі порожньої платформи, намагаючись намацати троля. Тоді йому здалося, що троль — то єдиний фрагмент справжнього життя, який у нього залишився, що коли він зможе повернути троля, то, можливо, зможе повернути все…

Спалах.

Знову пікова година. Потяг вивергнув сотні пасажирів на платформу, інші сотні намагалися залізти в нього, а Ричард стояв навколішках, і його копали й штовхали пасажири. Хтось сильно наступив йому на пальці. Він пронизливо закричав й інстинктивно запхнув пальці до рота, наче дитина, що обпеклася. На смак вони були огидні, але він не зважав — він бачив троля на краю платформи за якихось десять футів од себе, тож повільно поповз платформою крізь натовп на всіх чотирьох. Люди проклинали його; він плутався під їхніми ногами; вони його штурхали. Він і гадки не мав, що десять футів так важко подолати.

Поки Ричард повз, він чув пискливе хихотіння і роздумував, кому воно могло належати. Хихотіння було тривожне, лихе й чудернацьке. Він замислився, що за навіжена людина може так хихотіти. Він ковтнув, і хихотіння стихло, і тоді він зрозумів.

Він майже досяг краю платформи. Літня жінка зайшла до вагона, і, ступаючи всередину, зіпхнула троля у темряву, до глибокої прогалини між потягом і платформою.

— Ні, — сказав Ричард. Він і досі сміявся недоладним свистячим сміхом, але очі йому защипало від сліз, і сльози потекли щоками. Він утер їх руками, від чого очі защипало ще сильніше.

Спалах.