Розділ «Дивні кроки»

Якщо ви раптом зустрінете члена привілейованого клубу «Дванадцять справжніх рибалок», котрий заходить до «Вернон-готелю» на щорічний обід, то помітите — коли він зніме пальто, — що на ньому не чорний, а зелений фрак. Якщо припустити, що у вас вистачить нахабства звернутися до нього і запитати, чим зумовлена ця примха, то, можливо, він відповість вам, що одягається так, щоб його не прийняли за лакея. Ви відійдете, не задовольнивши цікавості та залишаючи нерозгаданою таємницю, яка варта того, щоб про неї розповісти.

Якщо ж, продовжуючи наші неправдоподібні припущення, вам пощастить зустріти скромного та працьовитого маленького священика на прізвище Браун і запитати в нього, що він вважає найбільшою удачею свого життя, він, імовірно, відповість вам, що найвдалішим був випадок у «Вернон-готелі», де він запобіг злочину, а можливо, і врятував душу лише тим, що прислухався до кроків у коридорі. Цілком може бути, що він навіть трохи пишається своєю дивовижною здогадливістю і, найімовірніше, посилатиметься саме на неї. Але оскільки вам, звісно ж, не вдасться досягти такого статусу у вищому світі, щоб зустрітися з кимось із «Дванадцяти справжніх рибалок», або опуститися до світу нетрів і злочинів настільки низько, щоб зустріти там отця Брауна, то, боюся, ви так ніколи і не почуєте цієї історії, якщо тільки я не розповім її вам.

«Вернон-готель», у якому «Дванадцять справжніх рибалок» зазвичай влаштовували свої щорічні обіди, належав до тих закладів, які можуть процвітати лише в суспільстві, що схиляється перед багатством та в якому здоровий глузд заміняють гарні манери. Це був такий заклад, який давав прибуток, не приваблюючи, а, швидше, відлякуючи публіку. У місці, де панування багатіїв досягло апогею, торгаші виявили належну кмітливість і пошили в дурні своїх клієнтів. Вони вміло створили безліч перепон, аби багаті й пересичені завсідники могли витрачати гроші та свій дипломатичний хист на їх подолання. Якби у Лондоні був такий фешенебельний готель, куди не впускали б жодної людини, зростом нижчої ніж шість футів, представники вищого світу стали б покірно влаштовувати там обіди, збираючи на них лише здорованів. Якби був дорогий ресторан, який, за примхою свого господаря, приймав би відвідувачів лише в четвер після обіду, він був би переповнений щочетверга після обіду. «Вернон-готель» немов випадково притулився на розі площі в Белгравії.[14] Він був невеликий і не надто комфортабельний, однак саме його незручність трактувалася як чеснота, покликана виокремлювати обраних. З усіх незручностей особливо цінувалося те, що у готелі одночасно могли обідати не більш як двадцять чотири особи. Єдиний обідній стіл стояв просто неба, на веранді, що виходила в один із найгарніших старих садів Лондона. Отож навіть цими двадцятьма чотирма обідніми місцями можна було скористатися лише за гарної погоди, що, додатково ускладнюючи доступ до задоволення, робило його ще бажанішим. Власник готелю був єврей на прізвище Левер. Він заробив майже мільйон саме тим, що до його закладу було важко потрапити. Звісно ж, він уміло поєднав обмежений доступ до свого закладу з якнайдбайливішим обслуговуванням. Вина і кухня були високої якості, як і будь-де в Європі, а прислуга вишколена відповідно до вимог англійського вищого світу. Господар знав лакеїв, як свої п'ять пальців. Їх було всього п'ятнадцять. Набагато простіше було стати членом британського парламенту, аніж лакеєм у цьому готелі. Кожного з них навчили мовчати і прислуговувати не гірше, аніж це роблять особисті камердинери істинних джентльменів. Зазвичай на кожного відвідувача припадало по одному лакею.

Клуб «Дванадцять справжніх рибалок» не погодився б обідати у жодному іншому місці, оскільки ритуальний обід передбачав вишукану втаємниченість, і всі його члени були б украй обурені навіть думкою про те, що якийсь інший клуб того ж дня обідає у тій самій будівлі. Під час свого щорічного обіду рибалки звикли виставляти всі свої скарби, наче обідали у приватному маєтку; особливо впадав у око знаменитий набір рибних ножів і виделок, своєрідна реліквія клубу. Срібні ножі та виделки були відлиті у формі риб, а їх колодки та держачки прикрашали масивні перлини. Це приладдя подавали до рибних страв, які були найурочистішим моментом бенкету. Товариство дотримувалося низки церемоній і ритуалів, однак не мало ані мети, ані історії, у чому й полягав найвищий ступінь його аристократизму. Для того щоб стати одним із дванадцяти рибалок, не потрібно було мати жодних особливих заслуг, однак якщо ви не належите до певного кола, то ніколи не почуєте про цей клуб. Він існував уже дванадцять років. Президентом його був такий собі пан Одлі, а віце-президентом — герцог Честерський.

Якщо я хоча б почасти зумів передати атмосферу цього готелю, що справляє приголомшливе враження, то ви, природно, може поцікавитися, звідки ж я знаю все це і яким чином така пересічна особистість, як мій приятель отець Браун, опинилась у настільки обраній компанії. Відповідь моя буде простою і навіть банальною. На світі є дуже стара бунтарка, що кличе всіх за собою і вривається у найпотаємніші сховки з жахливим ствердженням того факту, що всі люди — брати, і де б не з’являлася ця кирпата з косою, обов’язок отця Брауна — іти слідом за нею. Одного з лакеїв, італійця, розбив параліч у самісінький день обіду, і господар-єврей велів послати за католицьким священиком з найближчої церкви, злегка дивуючись із таких забобонів. У чому зізнався той бідолашний отцеві, ми не дізнаємося з тієї простої причини, що священик зберігає таємницю сповіді. Очевидно, він попросив написати листа, який містив, мабуть, якесь зізнання або ж мав залагодити заподіяне комусь зло. Отож, отець Браун зі своєю ввічливою наполегливістю, яку він, либонь, проявив би і в Букінгемському палаці, попросив, щоб йому відвели кімнату і дали письмові приладдя. Пан Левер розривався навпіл. Він був доброю людиною, але водночас терпіти не міг будь-яких сцен і ускладнень. А того вечора присутність стороннього була неначе брудна пляма на щойно відполірованому сріблі. У «Вернон-готелі» не було ані суміжних, ані запасних приміщень, ані почекальні у холі для відвідувачів або випадкових клієнтів. Було лише п’ятнадцять лакеїв і дванадцять гостей. Тож зустріти того вечора когось чужого було б не менш приголомшливо, аніж познайомитися за сімейним сніданком чи чаєм із власним братом. До того ж зовнішність священика була надто пересічною, а одяг занадто поношеним; лише побіжний погляд на нього міг привести готель до повного банкрутства. Нарешті пан Левер знайшов вихід, який якщо не зменшував, то принаймні приховував ганьбу. Якщо ви проникнете у «Вернон-готель» (що, звісно, вам нізащо не вдасться), то спочатку вам доведеться пройти коротким коридором, завішаним потемнілими, але, як вважається, цінними з мистецького погляду картинами, потім — головним вестибюлем, звідки один прохід веде праворуч до вітальні, а інший — ліворуч у контору і кухню. Тут же, біля лівої стіни вестибюля, випинається кутом велика скляна будка, неначе будинок у будинку; ймовірно, раніше це був бар.

Тепер тут конторка, у якій сидить помічник Левера (у цьому готелі ніхто ніколи не потрапляє на очі без особливої потреби), а позаду неї, як іти до кімнати прислуги, розташована чоловіча роздягальня, остання межа панських володінь. Але між конторкою і роздягальнею є ще одна маленька кімнатка, з котрої немає виходу в коридор та якою господар іноді користується для делікатних і важливих справ (наприклад, бувають випадки, коли він дає в борг якомусь герцогу тисячу фунтів або відмовляється позичити йому шість пенсів). Пан Левер виявив найвищу лояльність, дозволивши простому священикові осквернити це священне місце, пробувши там не більш як півгодини, щоб написати листа. Те, що писав отець Браун, було, ймовірно, набагато цікавішим від моєї розповіді, однак воно ніколи не буде оприлюднене. Я можу лише зазначити, що та розповідь була не коротшою від моєї й що дві-три останні сторінки були, вочевидь, нуднішими за попередні.

Дійшовши до них, отець Браун дозволив своїм думкам відволіктися від роботи, а своїм відчуттям (зазвичай досить гострим) прокинутися від заціпеніння. Починало сутеніти. Наближався час обіду. У відокремленій кімнатці майже стемніло, і, можливо, саме темрява, як це іноді буває, надзвичайно загострила його слух. Коли отець Браун дописував останню сторінку, він зловив себе на тому, що пише в такт звукам, котрі долинали з коридору. Таке часом трапляється у потязі, коли думаєш в унісон перестуку коліс. Коли він зрозумів це і прислухався, то переконався в тому, що чує кроки — найзвичайнісінькі, просто хтось ходить повз двері, як це зазвичай буває в готелях. Однак він втупився в стелю, що ставала дедалі темнішою, і прислухався. За кілька секунд підвівся та став вслухатися ще уважніше, злегка схиливши голову набік. Потім знову сів і, підперши голову руками, слухав та міркував.

Почути кроки в коридорі готелю — це справа звичайна, але ці кроки здавалися надзвичайно дивними. Більше нічого не було чути, будинок був навдивовижу тихий, нечисленні гості миттєво розходилися по своїх кімнатах, а вишколені лакеї були невидимими і нечутними, поки їх не викликали. У цьому готелі годі було чекати чогось незвичайного. Однак ці кроки здавалися настільки дивними, що слова «звичайний» і «незвичайний» взагалі не пасували до них. Як їх правильніше назвати — вирішити було вкрай важко. Отець Браун неначе йшов слідом за ними, постукуючи пальцями по краю столу, мов піаніст, що розучує фортепіанну п'єсу.

Спершу лунали швидкі дрібні кроки, які не переходили, однак, у біг — так міг рухатися учасник змагання з ходьби. Раптом вони переривалися і перетворювалися в розмірене, статечне похитування, котре було разів у чотири повільнішим, ніж попередні звуки. Ледве затихав останній повільний крок, як знову чулося часте квапливе дріботіння, а потім — знову уповільнений крок важкої ходи. Крокувала, безумовно, одна і та сама людина, тому що (як він казав) і під час повільної ходьби, і під час швидкої взуття поскрипувало однаково. Отець Браун був не з тих, хто постійно спантеличує себе запитаннями, однак від цієї простої, на перший погляд, загадки його голова, здавалося, от-от розколеться. Він бачив, як розбігаються, щоб стрибнути; він бачив, як розбігаються, щоб ковзнути на льоду. Але навіщо розбігатися, щоб перейти на повільний крок? Для чого йти, щоб потім розбігатися? І водночас саме це виробляли невидимі ноги, їхній власник дуже швидко пробігав половину коридору, щоб повільно пройти іншою його половиною, або повільно доходив до половини коридору з тим, щоб зробити собі приємність швидко промчати іншою половиною. Обидва пояснення не мали ані найменшого сенсу. У голові отця Брауна, як і в кімнаті, ставало все темніше і темніше.

Однак коли він зосередився, сама темрява комірчини неначе пожвавила його думки. Фантастичні ноги, що крокували коридором, почали набувати в його уяві найнеприродніших або найсимволічніших положень. Можливо, це язичницький ритуальний танець? Чи новомодна гімнастична вправа? Отець Браун уперто обмірковував, що могли б означати ці кроки. Повільні кроки, безумовно, не належали господареві. Такі люди ходять швидко перевальцем — або ж взагалі сидять на місці. Це не міг бути також ані лакей, ані посильний, що очікує розпоряджень. У суспільстві, де панують багатії, представники нижчих класів іноді ходять перевальцем, особливо коли добряче вип’ють, але набагато частіше, особливо у таких місцях, вони стоять або сидять, напружившись. Ні, важкий і водночас пружний крок, не особливо гучний — той, хто так ходить, анітрохи не зважає на гучність своїх кроків — міг належати лише одному мешканцеві земної кулі: так ходить західноєвропейський джентльмен, який, імовірно, ніколи не заробляв собі на життя.

Саме коли отець Браун дійшов до цього важливого висновку, крок знову змінився, і хтось квапливо, по-щурячому, пробіг повз двері. Однак, хоча кроки й стали набагато швидшими, шуму майже не було, неначе людина бігла навшпиньки. Але отцю Брауну зовсім не здалося, що хтось хоче приховати свою присутність, — для нього звуки асоціювалися з чимось іншим, чого він ніяк не міг пригадати. Ці спогади, від яких можна було збожеволіти, врешті вивели його з рівноваги. Він був упевнений, що десь чув цю дивну швидку ходу — і не міг пригадати, де саме. Раптом у нього промайнула нова думка; він підвівся і підійшов до дверей. Його кімната не сполучалася безпосередньо з коридором: одні двері вели до заскленої конторки, інші — у роздягальню. Двері в конторку були замкнені. Священик подивився у вікно, що жевріло у пітьмі чітко окресленим чотирикутником синювато-багряних хмар, осяяних зловісним світлом заходу, і на мить йому здалося, що він відчуває зло, як кіт чує мишу.

Розумне (не знаю, чи розсудливе) начало перемогло. Отець Браун згадав, що господар замкнув двері, обіцяючи прийти пізніше і випустити його. Він переконував себе, що є двадцять різних причин, які не спали йому на думку і можуть пояснити ці дивні кроки у коридорі. Нагадав собі, що має небагато часу, щоб належно завершити свою роботу завидна. Пересівши до вікна, ближче до гаснучого світла бунтівних сутінків, він знову заглибився в писання. Писав хвилин двадцять, усе нижче схиляючись над паперами в міру того, як ставало темніше. Раптом священик випростався. Знову почулися дивні кроки.

Цього разу додалася третя особливість. Раніше незнайомець ходив, ходив легко і дивовижно швидко, але все ж ходив. Тепер він бігав. Коридором лунали часті, швидкі, підстрибуючі кроки, неначе то пантера рятувалася втечею, ступаючи своїми м'якими подушечками. Здавалося, біжить сильний, енергійний чоловік, стримуючи хвилювання. Але тільки-но, прошелестівши, мов вихор, він добіг до контори, знову почувся повільний розмірений крок.

Отець Браун відклав листа і, знаючи, що двері в кімнату зачинені, пройшов в інший бік до роздягальні. Лакей тимчасово відлучився, мабуть, тому, що всі гості вже давно сиділи за столом і його присутність була зайвою. Протиснувшись крізь сірий ліс пальт, священик зауважив, що напівтемну роздягальню відокремлює від яскраво освітленого коридору бар'єр прилавка, через який зазвичай передають парасольки та отримують номерки. Над прилавком горіла лампа. Отець Браун, ледь освітлений нею, темним силуетом вимальовувався на тлі осяяного сутінками вікна. Зате все світло падало на людину, яка стояла в коридорі.

Це був елегантний чоловік у простому вечірньому вбранні, високий, гарної статури і гнучкий; здавалося, там, де він прослизнув би, мов тінь, люди меншого зросту були б набагато помітнішими. Його яскраво освітлене обличчя було смаглявим і жвавим, як в іноземця. Тримався він невимушено і впевнено. Прискіпливий критик міг би зауважити хіба те, що його фрак не цілком відповідав стрункій фігурі й світським манерам, був дещо мішкуватий і якось дивно відстовбурчувався. Ледь побачивши на тлі вікна чорний силует отця Брауна, він кинув на прилавок номерок і з доброзичливою поблажливістю сказав:

— Будь ласка, дайте мій капелюх і пальто. Я вже збираюся йти.

Отець Браун мовчки взяв номерок і пішов відшукувати одяг. Це був не перший випадок у житті, коли йому доводилося виконувати роботу прислуги. Знайшовши пальто, він приніс його і поклав на прилавок; незнайомець попорпався у кишенях і, посміхаючись, промовив:

— У мене немає срібла. Візьміть ось це, — він кинув золотий напівсоверен і взявся за пальто.

Отець Браун нерухомо стояв у темряві, і раптом він втратив голову. Правда, його голова мала більшу цінність, якраз коли він її втрачав. У такі миті, додавши два і два, він отримував чотири мільйони. Католицька церква (прибічниця здорового глузду) не завжди схвалювала це. Він і сам не завжди це схвалював. Але часом на нього сходило справжнє натхнення, таке необхідне в розпачливі хвилини — коли хтось втрачає голову, має віднайти її.