Розділ «Нестандартна форма»

Чимало великих доріг, що ведуть з Лондона на північ, простягаються далеко вглиб країни, поступово сходячи на манівці й перетворюючись на ледь помітні переривчасті вулички, які, незважаючи на значні прогалини в їх забудові, усе ж зберігають загальні обриси. Десь тут незабаром буде ряд крамничок, далі — огороджене поле або вигін, ще далі — славетний паб, а за ним — городи або розсадник садових дерев, з яким межуватиме величезний приватний маєток, а за ним — знову городи, потім заїжджий двір… Якщо комусь заманеться помандрувати однією з тих доріг, йому доведеться минати будинок, який мимоволі приверне до себе увагу. Він приземкуватий, продовгуватий, розташований уздовж дороги і пофарбований переважно в зелений та білий кольори, з верандою, сонценепроникними шторами і портиками під чудернацькими куполами, що нагадують дерев'яні парасолі (такі ще можна побачити біля старомодних особняків). Той приміський будинок у суто англійському стилі, споруджений у Клефемі, історичному заможному районі Лондона, — справді старомодний. Однак, дивлячись на його зовнішній вигляд, можна припустити, що будинок зведено передусім для прихистку в спекотну погоду. Побілені стіни і світлі штори відразу наводять на думку про тюрбани і навіть пальми. Очевидно, його збудував якийсь англо-індус.

Отож, кому доведеться побачити цей будинок, того він невимовно причарує, більше того, — той відразу відчує, що він таїть якусь історію. І цілком матиме рацію, адже ось ця історія. Вона сповіщає про дивовижні події, що відбулися відразу після Зелених свят 18… року.

Той, хто проходив повз цей будинок у четвер перед Світлою Неділею приблизно о пів на п'яту пополудні, міг бачити, як через відчинені двері з нього виходить отець Браун, служитель невеликої церкви у Сент-Манго, димлячи великою люлькою, у компанії свого височенного французького приятеля на ймення Фламбо, котрий курив тоненьку сигарету. Чи зацікавили вони читача, чи ні, але, правду кажучи, ці двоє — не єдині цікавинки, що з'явилися у відчинених вхідних дверях біло-зеленого будинку. Є багато інших особливостей цієї будівлі, котрі від початку заслуговують на опис не лише для того, щоб читач зрозумів увесь трагізм цієї історії, а ще й тому, щоб він побачив те, що було видно крізь відчинені двері.

Весь будинок побудований у формі літери Т з довжелезною балкою і коротенькою ніжкою. Довга балка була фасадом з парадним входом посередині, будинок був обернений до дороги, мав два поверхи і майже всі найважливіші кімнати. Коротенька ніжка — одноповерхова добудова, що складалася лише з двох довгих кімнат, розділених одними дверима, виходила на задвірок, якраз навпроти вхідних дверей. Перша з них слугувала робочим кабінетом славнозвісного літератора Квінтона, котрий написав тут свої емоційні поеми і романи Сходу. Друга, віддаленіша, була скляною оранжереєю, в якій росло безліч усіляких тропічних квітів, часто геть унікальних і напрочуд красивих, що у післяобідню пору чарівно вигравали на сонці яскравими барвами. Тому, коли двері тієї кімнати відчинялися, більшість перехожих спинялися, щоб, затамувавши подих, помилуватися цією сценою казкового перетворення: на тлі багатих апартаментів раптом з'являлися багряні хмари, золотисті сонця та яскраво-червоні зорі, вогненно привабливі й, водночас, оманливо далекі.

Поет Леонард Квінтон особисто потурбувався про цей квітковий ефект, і можна лише сумніватися, чи зумів він у своїх поезіях самовиразитися з такою ж майстерністю. То був чоловік, що упивався кольорами, кохався в них і в якого, нерідко, потяг до кольору зумовлював цілковите нехтування формою, навіть досконалою формою. Саме ця пристрасть навернула його геній до поезії та образотворчого мистецтва Сходу — цих неймовірних килимів і блискітливо-засліплюючих орнаментів, у яких, здавалося, всі барви так хаотично, але вдало, перемішані, що марна річ — намагатися побачити в них якийсь візерунок чи образ. Завдяки витонченій уяві та винахідливості, йому — нехай і не так талановито, як зробив би це справжній художник, — вдалося скомпонувати епічні та любовні оповіді, які виражав якийсь бунтівний, навіть жорстокий колір, оповіді про тропічні небеса, що палали золотом чи кривавою міддю, про східних витязів, що у величезних тюрбанах на голові їхали на розфарбованих у бузковий чи перламутрово-зелений колір слонах, про гігантські діаманти, які не могла перенести сотня негрів і які палали правічними вогнями чудернацького забарвлення.

Іншими словами (якщо подивитися на все це практично), той поет витав у небесах Сходу, які, насправді, страшніші, ніж пекло Заходу, захоплювався східними царями-раджами, котрих ми, швидше, назвали б маніяками, та східними діамантами, які ювелір із Бонд-Стрит (якби йому та сотня знеможених негрів таки їх доперла) запросто запідозрив би у несправжності. Квінтон був геній, можливо, трохи навіжений, але його навіженість виявлялася не так у роботі, як у буденному житті. Був слабохарактерний і в'їдливий, мов оса, а його здоров'я останнім часом підупало через популярне на Сході експериментування з опіумом. Його дружина, — вродлива, працелюбна і, насправді, струджена жінка, — була проти опіуму, але свої протести виражала здебільшого не своєму чоловікові, а справжньому індусові-самітнику в біло-жовтому вбранні, якого — за наполяганням господаря — вони квартирували вже декілька місяців і котрий був для нього кимось на кшталт Вергілія, який водив його дух небесами і пеклами Сходу.

На поріг отого мистецького обійстя, власне, і вийшли покурити отець Браун та його приятель, і з огляду на вираз їхніх облич, вони вийшли надвір з неабияким полегшенням. Фламбо давно знав Квінтона — ще з диких студентських вечірок у Парижі, і на минулих вихідних вони відновили стосунки, однак — попри важливі події останнього часу — не дуже ладили. На думку Фламбо, куріння опіуму і складання еротичних віршиків на пергаменті є прямим шляхом до диявола, не гідним джентльмена. Тільки-но обидва приятелі збиралися зійти з порога у сад, як раптом вхідна хвіртка розчинилася навстіж і впустила молодика у збитому на потилицю циліндрі, який зайшов так рвучко, що аж спіткнувся об сходи і ледь не впав. Виглядав він легковажно: яскраво-червоний галстук з'їхав набік, наче його власник спав, не роздягнувшись, у руці юнак тримав невеликий складений ціпок, яким нервово помахував.

— Панове, — хекнув він, — мені треба побачити друзяку Квінтона. Конче. Чи його немає?

— Гадаю, пан Квінтон у себе, — сказав отець Браун, вибиваючи люльку, — але не знаю, чи вдасться вам побачитися з ним. У нього зараз лікар.

Молодик, що, здавалося, був не зовсім тверезий, поткнувся було в передпокій, але тут зіштовхнувся з лікарем, який, щойно вийшовши з Квінтонового кабінету і замкнувши двері, саме одягав рукавиці.

— Побачити пана Квінтона? — здивувався він. — Ні, боюсь, що зараз це неможливо. Правду кажучи, я забороняю це як лікар. Жодних відвідувачів, бо я дав йому дозу снодійного.

— Але ж послухайте, друзяко, — сказав молодик у червоній краватці, намагаючись ухопити лікаря за вилогу його пальта. — Послухайте, я не маю іншого виходу, у мене проблеми…

— Поводьтеся пристойно, пане Аткінсон, — відказав лікар, скидаючи його руку зі свого пальта, — коли ви протверезієте, тоді я дозволю вам побачитися з ним.

Одягнувши капелюха, він ступив за поріг, і всі троє вийшли на осоння. Лікар був присадкуватим веселуном із невеличкими вусами, тримався невимушено, але справляв враження далеко не простака.

Молодик у циліндрі, що, здавалося, не мав іншого дару тактовності у поводженні з людьми, окрім хапання їх за пальта, стояв під дверима ошелешений, немов його в буквальному розумінні викинули з будинку, і мовчки дивився услід трьом постатям, які разом йшли садом.

— Але ж як красиво я йому набрехав, — посміхаючись, зауважив медик. — Насправді бідолашний Квінтон уже півгодини, як обходиться без свого снодійного. Я не дозволяю, щоб його турбувала якась тварюка, що хоче лише вициганити в нього трохи грошей, які так і не віддасть, хоча б і могла. Той нероба і паскудник доводиться братом пані Квінтон, а вона — найкраща жінка в світі.

— Так, — погодився отець Браун. — Вона — хороша жінка.

— Отож, я пропоную пройтися садом, допоки той волоцюга не піде геть, — продовжував лікар, — а тоді я за гляну до Квінтона і дам йому ліки. Аткінсон не зможе потрапити до нього, бо я замкнув двері на ключ.

— У такому разі, докторе Герріс, — сказав Фламбо, — давайте обійдемо будинок ззаду, там, де закінчується оранжерея. Звідти до будинку, звісно, входу немає, але ж є нагода роздивитися її хоча б іззовні.