Розділ «Дивні кроки»

— Мені здається, пане, — сказав він чемно, — у вас у кишені все ж є срібло.

Високий джентльмен вирячився на нього.

— Що за нісенітниця! — вигукнув він. — Я вирішив дати вам золото, чим же ви незадоволені?

— Іноді срібло дорожче за золото, — чемно відповів священик. — Тобто коли його багато.

Незнайомець подивився на нього з цікавістю. Потім ще з більшою цікавістю глянув уздовж коридору. Знову перевів очі на отця Брауна і з хвилину дивився на вікно, що світилося позаду нього, немов після бурі. Нарешті, зважившись, він взявся рукою за бар’єр, перестрибнув через нього з легкістю акробата і, нахилившись до низенького Брауна, величезною рукою згріб його за комір.

— Тихо! — уривчасто прошепотів він. — Я не маю наміру вам погрожувати, але…

— А я маю, — перебив його отець Браун голосом, схожим на звук барабана. — Маю намір погрожувати вам хробаком невмирущим і вогнем незгасним.

— Дивак! Вам не місце тут, — сказав незнайомець.

— Я священик, пане Фламбо, і готовий вислухати вашу сповідь.

Високий чоловік затнувся, на мить завмер і важко опустився на стілець.

Дві перші зміни страв під час обіду «Дванадцяти справжніх рибалок» були здійснені бездоганно й без метушні. Копії меню у мене немає, але якби вона і була, ви все одно нічого б не зрозуміли. Меню було складене неймовірною французькою мовою кухарів, незрозумілою навіть самим французам. За традицією клубу, закуски були різноманітні, і це різноманіття доводило до запаморочення. До них ставилися цілком серйозно, адже вони були марним придатком, як і весь цей обід, та як, власне, і цей клуб. Згідно з тією самою традицією подали легенький простий суп — усе це було лише прелюдією до майбутнього рибного бенкету. За обідом точилася та дивна невимушена розмова, яка визначає долю Британської імперії, настільки сповнена натяків, що пересічний англієць навряд чи зрозумів би її, навіть якби й підслухав. Міністрів величали по іменах, згадуючи їх з якоюсь млявою прихильністю. Радикального міністра фінансів, котрого вся партія торі, за чутками, зневажала за хабарництво, тут хвалили за слабенькі віршики або за те, як він тримався в сідлі на полюванні. Лідера торі, якого всім лібералам належало ненавидіти як тирана, злегка критикували, але відгукувалися про нього схвально, наче йшлося про ліберала. Якимось чином виходило, що політики — люди значущі, але значущим для них є що завгодно, окрім їхньої політики. Президентом клубу був доброзичливий літній пан Одлі, чоловік у літах, котрий все ще носив старомодні комірці часів Гладстона. Він вважався символом цього примарного і водночас сталого суспільного устрою. За все своє життя нічого не зробив — ані доброго, ані навіть поганого; не був ні марнотратним, ні надто багатим. Він просто завжди був «у курсі справи». Жодна партія не могла обійти його, і якби він надумав стати членом Кабінету міністрів, його, безумовно, туди ввели б. Віце-президент герцог Честерський був ще молодий і подавав великі надії. Іншими словами, це був приємний молодий чоловік із прилизаним русявим волоссям і веснянкуватим обличчям. Він мав посередні здібності й величезні статки. Його публічні виступи були завжди успішними, хоча секрет їх був украй простим. Він розповідав жарти, які спадали йому на думку, і за це його називали дотепним. Якщо ж годящий жарт не траплявся, він казав, що зараз не час жартувати, і його називали глибокодумним. У приватному житті, в клубі, у своєму колі він був привітним, відвертим і наївним, як школяр. Пан Одлі, котрий ніколи не займався політикою, ставився до неї незрівнянно серйозніше. Іноді він навіть бентежив товариство, натякаючи на те, що є певна різниця між лібералом і консерватором. Сам він був консерватором навіть у приватному житті. Його довгі сиві кучері приховували на потилиці старомодний комірець, точнісінько як у державних мужів минулого, і зі спини він мав вигляд людини, на яку може покластися імперія. А спереду він видавався тихим, схильним до комфорту холостяком, — з тих, що знімають кімнати в Олбені,[15] — яким він насправді й був.

Як ми вже згадували, за столом на веранді було двадцять чотири місця, але сиділо за ним лише дванадцять членів клубу. Усі вони вельми комфортно розмістилися по один бік столу, і перед ними відкривався краєвид на весь сад, барви якого все ще були яскравими, хоча вечір і закінчувався дещо похмуро як для цієї пори року. Президент сидів у центрі столу, а віце-президент — праворуч у кінці. Коли дванадцять рибалок підходили до столу, всі п'ятнадцять лакеїв повинні були (згідно з неписаним клубним законом) чинно вишикуватися уздовж стіни, неначе солдати, що зустрічають короля. Огрядний господар мав стояти там само, сяючи від приємного здивування, і кланятися членам клубу так, наче він ніколи раніше й не чув про них. Але при першому ж подзенькуванні ножів і виделок уся ця наймана армія зникала, залишаючи одного чи двох лакеїв, що беззвучно ковзали навколо столу, непомітно прибираючи тарілки. Пан Левер теж зникав, звиваючись у конвульсіях шанобливих поклонів. Було б перебільшенням, навіть відвертим наклепом, сказати, що він може з'явитися знову. Але коли подавали головну рибну страву, тоді — як би мені краще це висловити? — тоді здавалося, що десь ширяє тінь чи привид господаря. Священна рибна страва була (з погляду простої людини) величезним пудингом, котрий величиною і формою нагадував весільний пиріг, у якому незліченна кількість риби різних видів остаточно втратила ті властивості, якими наділив її Бог. «Дванадцять справжніх рибалок» озброювалися знаменитими ножами і виделками й приступали до пудингу з такою побожністю, наче кожен шматочок коштував стільки ж, скільки срібло, яким його їли. І, з огляду на те, що мені відомо, так воно і було. З цією стравою розправлялися мовчки і нетерпляче. Коли тарілка спорожніла, молодий герцог зробив звичне зауваження:

— Тільки тут уміють належно готувати цю страву.

— Тільки тут, — відгукнувся містер Одлі, обертаючись до нього і поважно похитуючи головою. — Тільки тут — і ніде більше. Правда, мені розповідали, що у кафе «Англе»…

Тут він був перерваний і на мить навіть спантеличений зникненням своєї тарілки, яку забрав лакей, однак встиг вчасно впіймати нитку своїх безцінних думок.

— Мені розповідали, — продовжив він, — що цю страву могли б приготувати і в кафе «Англе». Але не вірте цьому, пане, — він безжально похитав головою, мов суддя, що відмовляє в помилуванні засудженому до страти злочинцеві. — Ні, не вірте цьому, пане.

— Переоцінюють це місце, — процідив крізь зуби якийсь полковник Паунд з таким виглядом, ніби він відкрив рота вперше за кілька місяців.

— Ну що ви! — заперечив герцог Честерський, що мав вдачу оптиміста. — У певному сенсі це досить гарний заклад. Наприклад, не можна відмовити їм у…

До кімнати швидко увійшов лакей і раптом зупинився, немов закам’янілий. Зробив він це абсолютно безшумно, але мляві та добросерді джентльмени звикли до того, що невидима машина, що обслуговувала і підтримувала їхнє існування, працює бездоганно, й несподівана зупинка лакея їх неприємно вразила. Вони відчули те саме, що і кожен з нас, коли б неживий предмет виявив непослух, наприклад, стілець раптом надумав тікати.

Кілька секунд лакей стояв нерухомо, і кожного з присутніх поступово охоплювала дивна ніяковість, типова для нашого часу, коли всюди тільки й розмов, що про гуманність, однак прірва між багатими і бідними стає ще глибшою. Справжній родовитий аристократ, напевно, жбурнув би в лакея усім, що трапилось під руку, починаючи з порожніх пляшок і, ймовірно, закінчуючи грошима. Справжній демократ запитав би його як давнього друзяку, якого біса він тут стовбичить. Але ці новітні грошові мішки не могли уявити біля себе незаможного ані як раба, ані як товариша. Той факт, що з лакеєм трапилося щось дивне, був для них просто нудною і прикрою перешкодою. Бути неґречними вони не хотіли і водночас боялися виявити бодай якусь людяність. Усі вони бажали лише одного — щоб усе це швидше скінчилося. Лакей простояв нерухомо кілька секунд, немов паралізований, тоді раптом повернувся і прожогом вибіг з веранди.