Розділ «Гріхи Князя Сарадина»

Залишивши свій офіс у Вестмінстері на місяць, Фламбо вирушив у відпустку на маленькому човні, яким більшість часу сам веслував. Він заходив у гирла багатьох річок у районах Східної Англії, таких невеличких, що його човник виглядав справжнім чарівним кораблем, який величаво плив поміж лугів і пшеничних ланів. Те суденце було розраховане на двійко людей, які могли у нім доволі комфортно подорожувати, а решти місця ледь вистачало для найнеобхідніших припасів, з яких Фламбо взяв усе те, що йому підказала власна життєва філософія. Ті припаси були чотирьох типів: консерви з лосося — якщо він захоче їсти; заряджені пістолети — якщо йому заманеться з кимось битися; пляшка бренді — мабуть, на той випадок, якщо він знепритомніє; і — священик, якого він узяв із собою, очевидно, на той випадок, якщо йому доведеться помирати. Із цим легким вантажем він обплив усі вузенькі річечки Норфолку, прямуючи до району Бродз, звідки зручний водоплавний шлях веде до моря. Дорогою він з насолодою оглядав прибережні гаї й луги, відбиті у воді хатини і цілі села, затримуючись де-не-де у тихих заводях, аби порибалити чи зійти на мальовничий берег.

Як справжній філософ, Фламбо не ставив собі якоїсь конкретної мети на час відпустки, бо, як і належить справжньому філософові, мав на те причину. Однак півмети у нього все ж таки було, і він серйозно до неї ставився. Фламбо сподівався, що її досягнення увінчало б усю його подорож, а в протилежному випадку невдача жодним чином не вплинула б на неї. Багато літ тому, коли він був королем злодіїв і найвідомішою персоною в Парижі, часто одержував найнесподіваніші послання, у яких йому висловлювали схвалення, осуд, ба навіть любов, і лише одне з багатьох послань він досі не забув. Це була лишень візитна картка в конверті з англійським штемпелем. На її звороті було написано зеленим чорнилом по-французьки: «Якщо ви колись вийдете на пенсію і розпочнете чесне життя, приїжджайте і відвідайте мене. Я хочу з вами познайомитися, бо з усіма іншими великими людьми нашого часу я вже знайомий. Ваша дотепність, з якою ви змусили одного слідчого заарештувати іншого, вписала прекрасну сторінку в історію Франції». На лицьовому боці візитки чітко було видрукувано: «Князь Сарадин, Очеретяний замок, Очеретяний острів, графство Норфолк».

Тривалий час Фламбо не дуже переймався тим запрошенням, хоча, відверто кажучи, довідався, що той князь справді був однією з найпопулярніших і наймодніших осіб вищого світу Південної Італії. Казали, — і ці чутки неабияк сполошили все товариство, — що в юності він утік із якоюсь заміжньою жінкою знатного роду і запам'ятав той факт лише завдяки одній трагічній обставині: як повідомлялося, зраджений тою жінкою чоловік учинив самогубство, кинувшись у прірву на Сицілії. Якийсь час князь мешкав у Відні, але останні роки перебував у постійних і нескінченних мандрівках. Коли ж Фламбо, як і той князь, перестав привертати увагу європейської публіки й оселився в Англії, він якось подумав, що варто було б, — звичайно, без жодного попередження, — відвідати цього славнозвісного вигнанця у Норфолку, в районі Бродз. І хоча він зовсім не був певний, що зможе відшукати маєток усіма забутого князя, однак натрапив на нього значно швидше, аніж сподівався.

Одного вечора вони пришвартувалися до якогось берега, порослого високими травами і деревами з низько підстриженим верховіттям. Після важкого веслування їх незабаром здолав міцний сон, але завдяки дивному збігу обставин вони прокинулися ще вдосвіта. Точніше кажучи, вони прокинулися задовго до світанку, коли ще день не зайнявся і величезний лимонний місяць закочувався у високотрав’я в них над головами, а небо ще зберігало нічний фіолет, хоча вже набувало світло-блакитного ранішнього відтінку. Обидва згадали дитинство, ту чарівну пору, коли над ними дрімучим лісом нависали височенні трави і довкола чекало стільки усяких пригод. На тлі величезного місяця маргаритки здавалися гігантськими фантастичними ромашками, а кульбаби — чарівними кулями. Усе було таким, як на малюнку на шпалерах у їхньому дитячому садочку. Над ними височів берег ріки, і всі кущі та трави на ньому здавалися їм велетенськими.

— Присягаюсь Юпітером, — вигукнув Фламбо, — ми неначе в зачарованому королівстві!

Отець Браун рвучко підвівся із дна човна і, сидячи, перехрестився. Рухи його були такі поспішні, що Фламбо поглянув на нього з подивом і запитав, у чому справа.

— Автори середньовічних балад, — відповів священик, — знали про чари набагато більше, ніж ми з вами. У зачарованих королівствах трапляються не лише добрі речі.

— Нісенітниця! — вигукнув Фламбо. — Під таким безневинним місяцем можуть відбуватися лише приємні речі. Я пропоную негайно вирушати, аби побачити, що там попереду! Може статися, що ми швидше помремо і зогниємо, допоки нам ще раз трапиться нагода побачити такий місяць і мати такий гарний ранковий настрій.

— Нічого не маю проти, — відповів отець Браун. — Я ж не казав, що не варто заходити у зачароване королівство, я лише нагадав, що це завжди небезпечно.

І, відштовхнувшись від берега, вони тихо попливли вгору річкою, а над ними тьмяніли яскраво-бузкове небо і блідо-золотистий місяць, аж поки всі ті кольори не зблідли перед сяйвом світанку. Коли перші яскраві промені пурпуру, золота і срібла прорізали небо з кінця в кінець, їх зненацька заслонили обриси найближчого містечка чи селища, розташованого попереду на березі невеликої річки, у гирло якої вони запливли. Світанок уже перетворився на світлий ранок, і можна було все добре роздивитися, навіть дахи та місточки того прирічкового поселення. Будинки з довгими, низькими, навислими дахами, здавалося, збіглися до води на водопій, немов череда величезних сіро-червоних корів. Світанок дедалі яскравішав і вже помалу переходив у звичайний робочий день, але ні на пристанях, ні на мостах того тихого містечка не було видно ані душі. Нарешті вони помітили якогось безтурботного чоловіка, очевидно — не з бідних, що оперся на палю над тихою водою, — у сорочці нарозхрист, з обличчям таким круглим, як той місяць перед заходом, у його нижній півкулі вигравали промінчики червоно-рудої бороди. Важко сказати, що керувало Фламбо в ту мить, але він звівся на повний зріст у хиткому човні й гучно запитав чоловіка, чи не знає той, де тут Очеретяний острів або будинок. Той лише ширше посміхнувся і мовчки вказав на вигин ріки, що виднівся попереду них, якщо рухатися проти течії. Фламбо, так само без зайвих балачок, повеслував туди.

Човен безліч разів минав трав'янисті повороти річкового берега і тихі, порослі очеретом гладі поза ними. Їм той пошук вже мало не набрид, аж тут човен, зробивши поворот під несподівано гострим кутом, зайшов у чисте, спокійне плесо, вигляд якого миттю заволодів їхньою увагою. У центрі тої заводі чи озера, звідусіль оточеного очеретяною стіною, простягнувся невисокий довгий острівець, а на ньому — така ж присадкувата і продовгувата хатина — щось наче бунгало, зроблене з бамбука чи якогось іншого міцного тропічного очерету. Вертикальні стебла, якими були вимощені стіни, виявилися блідо-жовтими, а похилі діагональні стебла даху — темно-червоними, брунатними.

Загалом хатина була досить типовою і нічим особливим не вирізнялася. Ранковий вітерець шелестів очеретяними заростями довкола острова і, дивна річ, вдихав мелодію в ту трубчасту будівлю, немов у величезну сопілку.

— Клянуся всіма святими! — вирвалося у Фламбо. — Ось де це місце! Ось він, Очеретяний острів! І на ньому, безсумнівно, — Очеретяний будинок. А той опецькуватий добряк з бородою був, мабуть, чарівником.

— Може, й так, — спокійно відказав отець Браун, — але чарівники бувають як добрі, так і злі.

Тим часом невгамовний Фламбо вже витягав човен на берег. Вони стояли перед дивовижним тихим будиночком на вузькому загадковому острівці.

До річки та єдиного там причалу будинок був повернутий задньою стіною, а головний вхід, розташований з протилежного боку, виходив у довгий острівний сад. Відтак обидвом гостям довелося йти до нього вузенькою стежкою, що огинала будинок з трьох боків, попід невисоким піддашком. Крізь кожне з вікон у трьох стінах будинку їм було видно довгу, добре освітлену кімнату, оздоблену панелями зі світлого дерева, з багатьма дзеркалами і прибрану, наче для вишуканого ланчу. З обох боків біля вхідних дверей, до яких їх, врешті, привела стежина, стояли бірюзові вази під квіти. Двері неквапом відчинив прислужник — високий, сухорлявий, сивий і апатичний. Він упівголоса проказав, що князь Сарадин у від'їзді, однак може повернутися додому з години на годину і все вже готове до приїзду його самого та гостей. Але досить йому було побачити візитку з написом, зробленим зеленим чорнилом, як сухе, мов пергамент, обличчя старого слуги вмить ожило і він з несподіваною ґречністю запропонував їм залишитися:

— Його величність ось-ось над'їде і буде прикро здивований, якщо його не дочекаються запрошені ним добродії. Він розпорядився, щоб у нас завжди була напоготові холодна закуска для нього та його друзів, і я певен, що він був би радий, якби я пригостив вас.

Зворушений і зацікавлений Фламбо люб’язно погодився, і вони пішли за старим, що церемонно провів їх у довгу кімнату зі світлими панелями. У ній не було нічого особливо примітного, за винятком, хіба, того, що її довгі низькі вікна чергувалися з продовгуватими дзеркалами, які створювали у кімнаті ефект світлості й просторості. Враження було таке, начебто сідаєш за стіл просто неба. У кутках висіли простенькі картини, одна — велика чорно-біла фотографія юнака у військовому мундирі, друга — ескіз, виконаний червоним олівцем, із зображенням двох довговолосих хлопчиків. На запитання Фламбо, чи той юний вояк, часом, не князь, лакей заперечно похитав головою і коротко пояснив, що це його молодший брат, капітан Стівен Сарадин. Тут він раптово замовк і, здавалося, втратив будь-яке бажання продовжувати розмову.

Після того як гості поснідали і випили на десерт смачної кави з лікером, їх повели оглянути сад, бібліотеку і познайомили з домоправителькою — красивою брюнеткою з величавою поставою, схожою на платонічну Мадонну. Як виявилося, вона і той старий лакей — це все, що залишилося від колишньої обслуги князя, решта ж були новобранцями, яких господар найняв у Норфолку. Її звали пані Ентоні, й вона розмовляла з легким італійським акцентом, а тому Фламбо не мав сумніву, що ім’я Ентоні було норфолкським варіантом якогось іншого латинського імені. У пана Поля, лакея, також проглядалися риси чужинця, хоча за поводженням і мовою його не можна було відрізнити від істинного англійця — останнім часом так зазвичай трапляється з вишуканою прислугою в космополітичної аристократії.