Розділ «Таємничий сад»

Аристид Валентен, шеф Паризької поліції, спізнювався на обід, і дехто з його гостей прибув раніше від нього. Їх тим часом розважав Айвен — довірений слуга шефа, підстаркуватий чолов'яга зі шрамом на обличчі, майже такому ж сивуватому, як і вуса. Він завжди сидів за столиком у вестибюлі — приміщенні, ущент обвішаному зброєю. Будинок Валентена був настільки ж незвичайним і відомим, як і його власник. Це був старовинний маєток з високими стінами і стрімкими тополями понад самою Сеною, найдивнішою — і, схоже, цінною з погляду поліції — архітектурною прикметою якого було те, що звідти не існувало жодного іншого виходу, окрім як через ті парадні двері, що охоронялися Айвеном з цілим арсеналом зброї. Сад за будинком був великий і добре доглянутий, з приміщення до саду було багато виходів, але із саду назовні — жодного, бо його оточувала височенна, гладка і неприступна стіна зі спеціальними шипами нагорі, — чудове місце для роздумів того, кого не одна сотня злочинців заприсяглася вбити..

Айвен пояснив гостям, що господар телефонував і сказав, що обставини затримують його хвилин на десять. Насправді ж, він був зайнятий останніми приготуваннями до страт та інших страхітливих речей. Він завжди ретельно виконував ці свої обов'язки, хоча й відчував до них глибоку відразу. Безжалісний у переслідуванні злочинців, Валентен був милосердним щодо їх покарання. Оскільки він був найвищою інстанцією у поліцейських справах Франції — та й, значною мірою, Європи — з його великого впливу шляхетно користали для пом'якшення вироків і розвантаження в’язниць. Він належав до тих великих французьких гуманістів-вільнодумців, яким притаманна лише одна хиба — милосердні вчинки вони роблять холоднокровніше, аніж вчиняють правосуддя.

Валентен — на вигляд елегантний чоловік із темною борідкою, ледь помереженою сивиною, — прибув у чорному костюмі з червоною розеткою. Він пройшов через весь будинок до свого кабінету, з дверей якого відкривався краєвид на сад. Ці двері були відчинені, то ж він, ретельно замкнувши якусь скриньку в сейф, підійшов до одвірка і на декілька секунд виглянув у сад. Яскравий місяць боровся з навалою безформних хмар, цих провісників грози, і Валентен споглядав небо з невластивим таким науковим натурам, як він, присмутком. Імовірно, такі, як він, здатні до передбачення найжахливішої біди у своєму житті. Але від того окультного настрою він, зрештою, швидко оговтався, бо знав, що спізнився і що деякі з його гостей вже прибули. Увійшовши до вітальні, Валентен з першого погляду впевнився, що принаймні головного гостя ще немає. Усіх інших примітних фігур своєї вечірки він бачив: лорда Гелловея, англійського посла, — дратівливого старигана з червонястим, як яблуко, обличчям, що носив блакитну стрічку ордена Підв’язки;[6] леді Гелловей, худу і жилаву, зі сріблястим волоссям та чуттєвим і пихатим обличчям; її доньку, панну Маргарет Грейєм, — бліду симпатичну дівчину з чарівним обличчям і мідно-рудим волоссям. Він бачив герцогиню Мон-Сен-Мішель, чорнооку і повновиду, а з нею — двох її доньок, так само чорнооких і повновидих. Він бачив доктора Саймона, типового французького вченого, — в окулярах, із гострою каштановою борідкою і чолом, зораним рівнобіжними зморшками, що є карою за зарозумілість, бо завжди з’являються від зведення брів. Він бачив отця Брауна, з Кобхоула, що в Ессексі. Він зустрічався з ним нещодавно в Англії. Бачив і високого чоловіка в уніформі, котрий викликав у нього чи не найбільший, аніж усі попередні гості, інтерес і котрий, віддавши поклін сім’ї Гелловеїв, у відповідь отримав не дуже сердечне привітання і саме наближався, щоби засвідчити свою шану господареві гостини. Це був комендант О’Браєн із французького іноземного легіону. Худорлявий, дещо франтуватий, чисто виголений, темноволосий і блакитноокий, він, як і властиво офіцерові такого відомого своїми славними поразками та успішними жертовними перемогами військового підрозділу, мав жвавий і зажурений погляд водночас. Родовитий ірландський дворянин з походження, він ще в юності знався із сімейством Гелловеїв, особливо з Маргарет Грейєм. Він полишив свій край після якихось непорозумінь через борги і тепер виявляв цілковиту свободу від британського етикету, розвалькувато походжаючи в уніформі при шаблі й шпорах. Коли він вклонився сім’ї посла, то від лорда і леді Гелловей отримав скупий уклін у відповідь, а панна Маргарет лише відвела погляд.

Але з яких би причин ці люди не виявляли інтересу один до одного, не вони найбільше цікавили знаменитого господаря вечірки. Принаймні жоден з них не був для Валентена найважливішим гостем. А чекав він, — маючи на те неабиякі підстави, — на людину зі світовим визнанням, дружбу з котрою зав'язав під час кількох поїздок до Сполучених Штатів, що принесли йому справжні детективні тріумфи. Він чекав на Джуліуса К. Брейна, мультимільйонера, чиї колосальні, ба навіть вражаючі пожертви на розвиток малопоширених релігій спричинили стільки безпідставного галасу і ще безпідставнішого ажіотажу в американській та англійській пресі. Ніхто не міг з достовірністю стверджувати, ким саме був пан Брейн — атеїстом, мормоном чи представником християнського вчення — він був схильним вкладати капітал у будь-який інтелектуальний проект, допоки той не проходив усі стадії випробування. Одним з його хобі було очікування на американського Шекспіра — хобі, що вимагало більше терплячості, аніж риболовля. Він захоплювався Волтом Вітменом,[7] але вважав, що Люк П. Теннер, з Парижа, що в Пенсильванії, був «прогресивнішим», ніж Вітмен будь-коли. Йому подобалося все те, що, на його думку, було «прогресивне». Валентена він також вважав «прогресивним», не підозрюючи, що таке враження було вкрай помилковим.

Представницька поява Джуліуса К. Брейна у вітальні була настільки ж вирішальною, як дзвоник на обід. Він мав ту поважну якість, — а на неї мало хто з нас може претендувати, — що його присутність вважалася такою ж значущою, як і його відсутність. Це був величезний чолов'яга, настільки ж товстий, як і високий, одягнений у строгий вечірній костюм, без звичних ланцюжка для годинника та каблучки. Волосся мав сиве і ретельно, як у німця, зачесане назад; його обличчя було розчервонілим, агресивним і обрезклим, з жмутом темного волосся під нижньою губою, який надавав його інфантильному виглядові якогось театрального ефекту, навіть мефістофельського драматизму. Не довго, однак, салон пас очима знаменитого американця — постійні запізнення котрого вже перетворилися на внутрішню проблему його країни — оскільки його у супроводі леді Гелловей якнайшвидше відіслали до їдальні.

Сімейка Гелловеїв, за винятком одного моменту, була доволі привітною і безтурботною. Допоки панна Маргарет не узяла під руку того авантюриста О’Браєна, її батько залишався цілком задоволеним: поки що вона так не зробила і благопристойно увійшла з доктором Саймоном. Однак старий лорд Гелловей був занепокоєний і майже грубий. Він поводився досить дипломатично під час обіду, але коли, закуривши сигари, троє з молодших чоловіків — доктор Саймон, священик Браун і пакісник О’Браєн, той засланець в іноземній уніформі, — зникли, щоб десь долучитися до дам чи покурити в оранжереї, англійський дипломат геть утратив дипломатичність. Кожні шістдесят секунд його жалила думка, що пройдисвіт О’Браєн виявляє до Маргарет якісь знаки уваги, які він не наважувався навіть уявити. Відтак лорд залишився пити каву лише з Брейном, сивочолим янкі, що визнавав усі релігії, та Валентеном, сивіючим французом, що не визнавав жодну з них. Та скільки б вони не сперечалися один з одним, ніхто не виявляв інтересу до аргументів усіх інших. Через деякий час їхня «прогресивна» суперечка досягла критичної точки — нудоти. Тож лорд Гелловей звівся на ноги і поспішив до вітальні, але заблукав і впродовж шести чи восьми хвилин тинявся довгими коридорами, аж тюки не почув високий напутній голос доктора, потім — тиху відповідь священика і, нарешті, — загальний регіт. Мабуть, вони теж сперечаються на тему «наука і релігія», — подумав лорд. Перше, що він помітив, як тільки відчинив двері салону, — це відсутність коменданта О’Браєна та панни Маргарет.

Різко зірвавшись на ноги, як і в їдальні, він знову потупотів коридором. Необхідність захисту доньки від ірландсько-алжирського невдахи стала головною, майже божевільною, нав'язливою ідеєю. Прямуючи до найвіддаленішої частини будинку, де був робочий кабінет Валентена, він, на свій превеликий подив, зустрів Маргарет, котра поспішно шмигонула повз нього, бліда і з якимось презирством на обличчі, що було другою загадкою. Якщо вона була з О’Браєном, то де він? Якщо ж вона не була з О’Браєном, то де тоді вона була? Розмірковуючи таким чином, він пробирався до темних закапелків маєтку і, врешті, натрапив на службовий вихід у сад. Місяць своїм серпом уже пошматував хмари і розігнав залишки грози. Його сріблясте сяйво освітлювало кожен куток саду. Лорд помітив, як через галявину до дверей кабінету розмашисто крокувала висока постать у блакитному: срібний зайчик місячного срібла на обшлазі мундира виказував коменданта О’Браєна.

Увійшовши крізь скляні двері, той зник у будинку і полишив лорда Гелловея у невимовному розчаруванні, водночас розгніваного і розгубленого. Здавалося, блакитно-срібний сад, немов сцена театру, дорікав йому з тою королівською благодушністю, супроти якої бунтував увесь його світський авторитет. Розмашисті кроки й елегантна хода ірландця доводили його до сказу, неначе він сам був конкурентом, а не батьком, та й місячне світло дратувало його. Не інакше як чаклунством його заманили у сад трубадурів, цей казковий край Ватто.[8] Тож він, прагнучи розвіяти ці амурні дурниці розмовою, вирушив слідом за своїм ворогом. Але відразу ж зашпортнувся об якийсь стовбур чи каменюку в траві й став придивлятися до нього, спершу — із роздратуванням, а потім — з неабияким подивом. За мить місяць і високі тополі стали свідками незвичайної сцени: літній англійський дипломат біг щодуху і волав так, що зривався на рев.

На його хрипкі вигуки з дверей кабінету виглянуло бліде обличчя: блиск окулярів, схвильовано зведені брови — це був доктор Саймон, котрий і почув перші виразні слова титулованого аристократа. Лорд Гелловей репетував:

— Там, у траві, труп, закривавлений труп!

О’Браєн вже цілковито щез у нього з голови…

— Необхідно негайно повідомити Валентена, — сказав доктор, коли лорд уривчасто описав усе те, що йому вистачило нервів дослідити. — На щастя, він тут, недалеко.

При цих словах доктора до кабінету увійшов славетний детектив, увагу якого привернув лордів лемент. Цікаво було спостерегти його типове перетворення: він увійшов з виглядом занепокоєного господаря і джентльмена, який почув, що хтось із його прислуги чи гостей занедужав. Коли ж йому доповіли про факт кровопролиття, Валентен з цілковитою незворушністю враз став бадьорим і діловим, як того вимагала — хай яка непередбачувана і страхітлива — його робота.

— Як не дивно, добродії, — сказав він, коли всі вони поспішили до саду, — я мав би розслідувати загадкові злочини по всій країні, аж раптом один із них вчинено у задньому дворі мого власного будинку. То де ж місце злочину?

Пересікати галявину їм заважав слабкий туман, що починав здійматися над рікою, але під проводом шокованого лорда Гелловея вони таки знайшли труп, що лежав у високій густій траві: це було тіло височенної й широкоплечої людини. Воно лежало долілиць, тому їм було видно лише могутні плечі в чорному сукні та масивну лису голову й ще пасмо-друге брунатного волосся, що причепилося до черепа, наче волога морська водорість. А з-під пониклого обличчя червоною гадюкою звивалася цівка крові.

— Принаймні, — чітко і з притиском сказав Саймон, — він не належить до гостей нашої вечірки.

— Огляньте його, докторе, — якось надто різко вигукнув Валентен. — Можливо, він ще не мертвий.

Доктор нахилився.

— Він ще не зовсім закляк, але, скоріш за все, він уже мертвий, — промовив він. — Допоможіть-но його трохи підняти.