Розділ «Дивні кроки»

— Правду кажучи, я не крав його, — сказав священик дещо насмішкуватим тоном і спокійно сів на стілець.

— Та ви знаєте, хто це зробив? — запитав полковник.

— Справжнього його імені я не знаю, — незворушно відповів отець Браун. — Але я знаю дещо про його силу і дуже багато — про його душевне сум'яття. Силу його я відчув на собі, коли він намагався мене задушити, а про його моральні якості я довідався, коли він розкаявся.

— Подумати тільки, розкаявся! — зневажливо посміхаючись, вигукнув герцог Честерський.

Отець Браун підвівся і заклав руки за спину.

— Справді, дивно, принаймні з вашого погляду, — сказав він, — що злодій і волоцюга розкаявся, тоді як безліч багатих людей, що мають високий суспільний статус, залишаються жорстокосердими й легковажними, не приносячи жодної користі ні Богові, ні людям? Але тут, перепрошую, ви завинили трохи, недооцінюючи важливість того, що роблять священики. Якщо ви сумніваєтеся у практичній користі каяття, то ось вам ваші ножі й виделки. Ви — «Дванадцять справжніх рибалок», і ось вам ваша срібна рибка. А мені Всевишній призначив ловити людей.

— То ви упіймали злодія? — насупившись, запитав полковник.

Отець Браун впритул подивився на його невдоволене, суворе обличчя.

— Так, я упіймав його, — сказав священик, — упіймав невидимим гачком на невидимій волосіні, такій довгій, що він може піти на край світу і все ж повернеться, як тільки я потягну.

Усі замовкли. Потім джентльмени повернулися на веранду, несучи срібло й обговорюючи з господарем дивну пригоду. Але суворий полковник, як і раніше, сидів боком на прилавку, махаючи довгими ногами і покусуючи кінчики темних вусів.

Нарешті він спокійно сказав священикові:

— Злодій був зовсім не дурний, але, мені видається, я знаю і розумнішу людину.

— Він розумна людина, — відповів отець Браун, — але я не знаю, кого ви вважаєте розумнішим.

— Вас, — сказав полковник і засміявся. — Будьте спокійні, я не збираюся садити злодія до в’язниці. Але я віддав би купу срібних виделок за те, щоб довідатися, як ви втрапили у цю історію і як вам вдалося відібрати у нього срібло. Здається мені, що ви — найбільший спритник у сьогоднішньому товаристві.

Священикові, мабуть, сподобалася грубувата прямота військового.

— Звісно, полковнику, — сказав він посміхаючись, — я нічого не можу повідомити вам про цю людину та її приватні справи. Але я не бачу причин приховувати від вас зовнішній бік скоєного, наскільки я сам його зрозумів.

Із несподіваною для нього легкістю отець Браун перестрибнув через бар’єр, сів поруч із полковником Паундом і собі подригав коротенькими ніжками, немов хлопчисько на паркані. Розповідь свою він почав так невимушено, наче розмовляв зі старим приятелем біля різдвяного каміна.

— Розумієте, — почав він, — мене замкнули у тій маленькій комірчині, я писав одного листа, коли почув, що пара ніг витанцьовує цим коридором такий танець, якого не втнеш і на шибениці. Спершу лунали кумедні дрібні кроки, наче хтось ходив навшпиньки; потім було чути кроки повільні, впевнені — словом, кроки солідної людини, що розгулює з сигарою. Але крокували одні й ті самі ноги, у цьому я готовий був заприсягнутися; легко, потім важко, потім знову легко. Спершу я прислухався просто знічев'я, а згодом ледь не збожеволів, намагаючись зрозуміти, для чого одній людині знадобилося ходити двома різними способами. Одну ходу я знав, вона була схожою до вашої, полковнику. Це була хода ситого джентльмена, який ходить не тому, що схвильований, а радше тому, що взагалі рухливий. Інша хода здавалася мені знайомою, тільки я ніяк не міг пригадати, де я її чув і де раніше зустрічав дивних істот, що бігають навшпиньки таким чином. Невдовзі до мене долинув дзенькіт тарілок, і відповідь виявилася ясною як день Божий: це була хода лакея, який кулею мчить подавати до столу, схилившись уперед й опустивши очі. Потім я подумав ще хвилину, і мені здалося, що я зрозумів задум злочину так чітко, ніби сам збирався його здійснити.

Полковник уважно подивився на священика, але його лагідні сірі очі були безтурботно спрямовані на стелю.

— Злочин, — продовжував він повільно, — це як витвір мистецтва. Не дивуйтеся: злочин — не єдиний витвір мистецтва, котрий виходить з майстерень пекла. Але кожен справжній витвір мистецтва, байдуже, чи він небесного, чи диявольського походження, має одну неодмінну особливість; основа його завжди проста, яким би складним не було виконання. Наприклад, у «Гамлеті» фігури могильників, квіти божевільної дівчини, потойбічна чарівність Йорика, блідість духу і посмішка черепа — все це сплетено у вінок для похмурої людини у чорному. І те, що я вам зараз розповідаю, — додав він, посміхаючись і повільно злазячи з бар’єра, — теж проста трагедія людини в чорному. Так, — продовжував отець Браун, зауваживши, що полковник дивиться на нього з подивом, — уся ця історія зводиться до чорного одягу. У ній, як і в «Гамлеті», чимало всіляких нашарувань, на кшталт вашого клубу, наприклад. Є мертвий лакей, який був там, де бути не міг; є невидима рука, яка зібрала з вашого столу срібло і розчинилася у повітрі. Але кожен розумно задуманий злочин врешті-решт ґрунтується на чомусь цілком пересічному, анітрохи не загадковому. Таємничість з’являється пізніше, щоб зіштовхнути нас убік, на хибний слід. Сьогоднішня справа — велика, тонко задумана і (з погляду пересічного злочинця) дуже вигідна. Вона базується на тому загальновідомому факті, що вечірній костюм джентльмена, як дві краплі води, схожий на костюм лакея — обидвоє носять чорні фраки. Усе інше — гра, і навдивовижу тонка.