Розділ «Летючі зорі»

«Мій найвіртуозніший злочин, — любив розповідати Фламбо в роки своєї доброчесної старості, — став, за дивним збігом обставин, і моїм останнім злочином. Я вчинив його на Різдво. Як справжній майстер своєї справи, я завжди прагнув, аби злочин гармоніював з певною порою року або з пейзажем і добирав для нього, наче для скульптурної композиції, відповідні декорації. Наприклад, англійських сквайрів найкраще обдурювати у довгих кімнатах, де стіни обшиті дубовими панелями, а багатих євреїв, навпаки, краще залишати без гроша серед вогнів і пишної оздоби кафе „Ріц“. Якщо, наприклад, в Англії у мене виникало бажання позбавити настоятеля собору тягаря земного майна (що набагато складніше, ніж здається), мені хотілося бачити свою жертву обрамленою, якщо можна так висловитися, зеленими газонами і сірими дзвіницями старовинного містечка. Точнісінько так само у Франції, вилучаючи деяку суму в багатого і скупого селянина (що майже неможливо), я відчував задоволення, споглядаючи його обурену фізіономію на тлі сірої шеренги старанно підстрижених тополь або величних галльських рівнин, які так чудово змальовував великий Мілле.

Отже, моїм останнім злочином став різдвяний злочин, веселий, затишний англійський злочин середнього достатку в стилі Чарльза Діккенса. Я вчинив його в одному гарному старовинному будинку поблизу Путні: з напівкруглим під'їздом для екіпажів, зі стайнею, з назвою, що значилася на воротах та з незмінною араукарією… Утім досить — ви вже уявляєте собі, що це був за будинок. Їй Богу, я тоді дуже сміливо і в повній відповідності до літературної традиції відтворив діккенсівський стиль. Навіть шкода, що того самого вечора я розкаявся й вирішив зав’язати з минулим».

І Фламбо починав розповідати всю цю історію зсередини, але навіть у такому викладі вона здавалася, щонайменше, химерною. Для стороннього спостерігача історія ця уявлялася просто незбагненною — і саме з цього ракурсу з нею має ознайомитися читач. Початком усіх подій можна вважати той момент, коли двері будинку відчинилися, і молоденька дівчина зі шматком хліба в руках вийшла у сад, де росла араукарія, погодувати птахів. Трапилося це на другий день Різдва. У дівчини було гарненьке личко і рішучі карі очі; про фігуру її судити ми не можемо: з ніг до голови вона була закутана в коричневе хутро так, що важко було зрозуміти, де закінчується кошлатий комір, а де починається пухнасте волосся. Якби не миле личко, її можна було б прийняти за вайлувате ведмежа.

Зимовий день надвечір ставав дедалі червонішим, рубінові відблиски на оголених клумбах здавалися примарами зів’ялих троянд. З одного боку до будинку прилягала стайня, з іншого — починалася алея, точніше, галерея з переплетених угорі лаврових дерев, яка вела у великий сад за будинком. Юна дівчина накришила птахам хліба (учетверте чи вп’яте за день, тому що попередні рази його з’їдав пес) і пішла лавровою алеєю в сад, де мерехтіло листя вічнозелених дерев. Раптом вона скрикнула від подиву, щирого чи удаваного — невідомо, бо, підвівши очі, побачила, що на високому паркані, наче вершник на коні, у чудернацькій позі сидить якась дивна фігура.

— О, тільки не стрибайте, пане Крук! — стривожено вигукнула дівчина. — Тут дуже високо.

Людина, що осідлала паркан, наче крилатого коня, виявилася довготелесим незграбним юнаком із темним волоссям, розумним та інтелігентним. Через смаглявий колір шкіри він скидався на іноземця. Його засмагу підкреслювала червона краватка зухвало яскравого відтінку — єдина вочевидь продумана деталь одягу. Можливо, це було щось символічне. Він не дослухався до благань дівчини і, ризикуючи переламати собі ноги, з легкістю коника зістрибнув на землю.

— Думаю, я мав стати злодієм, — спокійно промовив він. — Так, безперечно, і сталося б, якби я не народився в цьому чудовому будинку по сусідству з вами. Утім нічого поганого я у цьому не бачу.

— Як ви можете так казати? — докірливо вигукнула дівчина.

— Розумієте, якщо ти народився не з того боку паркану, де тобі потрібно, по-моєму, ти маєш право через нього перелізти.

— Ніколи не знаєш, що ви зараз скажете або зробите.

— Я і сам зазвичай цього не знаю, — відповів пан Крук. — У будь-якому разі зараз я саме з того боку паркану, з якого мені належить бути.

— А з якого боку паркану вам належить бути? — з посмішкою запитала юна співрозмовниця.

— З того, де ви, — відповів молодик.

І молоді люди пішли разом лавровою алею. Раптом тричі просурмив, наближаючись, автомобільний клаксон; елегантний автомобіль світло-зеленого кольору, наче птах, підлетів до ґанку і, весь здригаючись, зупинився.

— Ого, — сказав молодик у червоній краватці, — ось хто вже справді народився з потрібного боку. Я не знав, панно Адамс, що у вашої сім'ї такий новомодний Санта-Клаус.

— Це мій хрещений батько пан Леопольд Фішер. Він завжди приїжджає до нас на другий день Різдва.

І після мимовільної паузи, що виказувала брак ентузіазму, Рубі Адамс додала:

— Він дуже добрий.

Журналіст Джон Крук багато чув про великого магната з Сіті пана Леопольда Фішера, і якщо великий магнат ніколи не чув про Джона Крука, то у будь-якому разі не з вини останнього, оскільки він неодноразово і вкрай суворо відгукувався про пана Леопольда на сторінках «Заклику» і «Нового часу». Утім зараз пан Крук не казав ані слова і з похмурим виглядом спостерігав за розвантаженням автомобіля — а це був досить тривалий процес. Спочатку відчинилися передні дверцята, і з машини вийшов високий елегантний шофер у зеленому, потім — задні дверцята, і з машини вийшов низенький елегантний прислуга в сірому; потім вони удвох доправили пана Леопольда на ґанок і стали розпаковувати його, неначе цінний, ретельно перев'язаний пакунок. З-під пледів, настільки численних, що їх вистачило б на цілу крамницю, з-під шкур усіх лісових звірів і шаликів усіх барв веселки з'явилося нарешті щось, що нагадувало людську фігуру. Це був досить привітний, хоча й схожий на іноземця літній джентльмен із сивою цапиною борідкою і сяючою посмішкою, що заходився потирати руки у величезних хутряних рукавицях.