Розділ «Дивні кроки»

Незабаром він знову з'явився на веранді чи, точніше, у дверях, у супроводі іншого лакея, щось шепочучи йому і жестикулюючи із притаманною італійцям жвавістю. Потім перший лакей знову пішов, залишивши у дверях другого, і знову з’явився, вже з третім. Коли четвертий лакей приєднався до цього збіговиська, містер Одлі відчув, що заради тактовності необхідно порушити мовчання. Через відсутність молотка головуючого він голосно кашлянув і сказав:

— А молодий Мучер чудово працює у Бірмі. Який ще народ у світі міг би…

П’ятий лакей стрілою підлетів до нього і прошепотів на вухо:

— Вибачте, пане. Нагальна справа. Чи може господар поговорити з вами?

Президент розгублено повернувся і побачив пане Левера, що швидко наближався до нього, важко дихаючи. Хода Левера була типовою для поважного господаря, чого не можна було сказати про його обличчя. Завжди привітне і мідно-червоне, воно віддавало хворобливою жовтизною.

— Даруйте, пане Одлі, — промовив він, затинаючись, — однак трапилася страшенна неприємність. Скажіть, ваші тарілки прибрали разом із виделками та ножами?

— Сподіваюся, що так, — дещо роздратовано буркнув президент.

— Ви бачили його? — вів далі господар. — Ви бачили лакея, який прибрав посуд? Чи могли б ви його впізнати?

— Впізнати лакея? — обурено перепитав містер Одлі. — Звісно ж, ні.

Пан Левер у розпачі сплеснув руками.

— Я не посилав його, — простогнав він. — Я не знаю, звідки і навіщо він з'явився. А коли я послав свого лакея прибрати тарілки, той побачив, що їх уже немає.

Безперечно, пан Одлі надто розгубився як для людини, на яку може покластися вся імперія. Та й ніхто інший з присутніх не опанував себе, за винятком грубуватого полковника Паунда, який раптом повернувся до життя. Він підвівся з місця і, вставивши в око монокль, промовив хрипко, немов відвик користуватися голосом:

— Ви хочете сказати, що хтось поцупив наш срібний рибний набір?

Господар знову розвів руками, і тієї ж миті всі присутні зірвалися на ноги.

— Де лакеї? — низький глухим голосом запитав полковник. — Вони всі тут?

— Так, всі, це я помітив, — вигукнув молодий герцог, протискаючись у центр групи. — Я завжди рахую їх, коли заходжу. Вони так кумедно шикуються уздовж стіни.

— Так, але важко сказати з упевненістю… — засумнівався пан Одлі.

— Кажу ж вам, я чудово пам'ятаю, — збуджено повторив герцог, — тут ніколи не було більш як п'ятнадцять лакеїв, і саме стільки ж було сьогодні. Не більше і не менше.

Господар повернувся до нього, тремтячи усім тілом.

— Ви кажете… ви кажете… — затинався він, — що бачили п'ятнадцятьох лакеїв?