Розділ «Дивні кроки»

— Як завжди, — підтвердив герцог, — а що ж у цьому особливого?

— Нічого, — сказав Левер, — тільки всіх ви бачити не могли. Один із них помер і лежить нагорі.

На секунду в кімнаті запанувала важка тиша. Можливо, так надприродно діє слово «смерть» і кожен з цих порожніх людей заглянув цієї миті у свою душу і побачив, що вона маленька, як зморщена горошина. Хтось, здається, герцог, запитав з ідіотським співчуттям багатія:

— Чи можемо ми бути чимось корисні?

— У нього був священик, — відповів засмучений господар.

І — немов прозвучала сурма Страшного суду — вони подумали про таємничі відвідини. Кілька вельми неприємних секунд присутнім здавалося, що п'ятнадцятим лакеєм був привид мерця. Неприємно їм стало тому, що примари були для них такою ж перешкодою, як і жебраки. Але думка про срібло вивела їх із заціпеніння. Полковник відсунув ногою стільця і попрямував до дверей.

— Якщо тут був п'ятнадцятий лакей, друзі мої, — сказав він, — то саме цей п'ятнадцятий і був злодієм. Негайно зачиніть парадний і чорний входи. Тоді ми і поговоримо. Двадцять чотири перлини клубу варті того, щоб через них поклопотатися.

Пан Одлі знову начебто завагався, чи личить джентльменові поспішати. Але спостерігаючи, з яким молодечим ентузіазмом герцог кинувся вниз сходами, Одлі рушив за ним, хоча і з більшою статечністю.

Водночас на веранду вбіг шостий лакей і заявив, що знайшов стос тарілок від риби без будь-яких слідів срібла.

Весь натовп гостей і прислуга юрбою скотилися сходами і розділилися на два загони. Більшість рибалок кинулася за господарем у вестибюль, щоб з'ясувати інформацію в лакея біля входу. Полковник Паунд з президентом, віце-президентом і двома-трьома членами клубу кинулися у коридор, який вів до лакейської — найімовірніше, злодій втік саме туди. Проходячи повз напівтемну роздягальню, вони помітили в глибині приземкувату чорну постать.

— Послухайте, — гукнув герцог, — чи не проходив тут хтось?

Низенький чоловік не відповів прямо. Він сказав:

— Можливо, у мене є те, що ви шукаєте, джентльмени.

Натовп зупинився, вагаючись і дивуючись, а чоловік зник у темряві роздягальні і з'явився знову, тримаючи в обох руках купу блискучого срібла, яке виклав на прилавок спокійно, наче продавець, що демонструє зразки товару.

Срібло виявилося дюжиною ножів і виделок дивної форми.

— Ви… Ви… — почав остаточно спантеличений полковник. Потім, призвичаївшись до напівмороку, він помітив дві речі: по-перше, низенький чоловік був у чорній сутані й мало скидався на прислугу, а, по-друге, вікно роздягальні було розбите, наче хтось поспішно крізь нього вистрибнув.

— Надто цінні речі, щоб зберігати їх у роздягальні, — посміхаючись, спокійно зауважив священик.

— Так ви… ви… значить, це ви вкрали срібло? — затинався пан полковник, здивовано дивлячись на священика.

— Якщо я і вкрав, то, як бачите, я його повертаю, — ввічливо відповів отець Браун.

— Але ви його вкрали чи не ви? — перепитав полковник, вдивляючись у розбите вікно.