Розділ «Дивні кроки»

— І все ж, — зауважив полковник, злазячи з бар’єра і похмуро розглядаючи свої черевики, — все ж я не цілком упевнений, що зрозумів вас.

— Полковнику, — мовив отець Браун, — ви ще більше здивуєтеся, якщо я скажу вам, що демон нахабства, який вкрав ваші виделки, весь час розгулював у вас на очах. Він пройшов коридором разів двадцять взад і вперед — і все це при повному освітленні й на очах у всіх. Він не ховався по кутках, де його могли б запідозрити. Навпаки, він безупинно рухався і, де б він не був, скрізь, здавалося, мав повне право на перебування. Не питайте мене, як він виглядав, тому що ви самі бачили його сьогодні шість чи сім разів. Ви разом з іншими високодостойними панами чекали на обід у вітальні, у кінці проходу, біля самої веранди. І ось, коли він проходив серед вас, джентльменів, він був лакеєм зі схиленою головою, серветкою і фалдами, що розвівалися під час стрімкої ходи. Він вилітав на веранду, поправляв скатертину, переставляв щось на столі й мчав назад у напрямку контори і лакейської. Але як тільки-но він потрапляв у поле зору конторського клерка і прислуги, з голови до ніг ставав іншою людиною, про що свідчили його вигляд і манери. Він блукав серед слуг з тією розсіяною недбалістю, яку вони так звикли спостерігати у своїх патронів. Їх не мало дивувати, що гість розгулює по всьому будинку, неначе звір, який снує в клітці у зоопарку. Вони знали: ніщо так не вирізняє людей вищого кола, як саме звичка ходити всюди, де їм лише заманеться. Коли він пересичувався прогулянкою коридором, він повертав і знову проходив повз контору. У тіні ніші в роздягальні він, немов за помахом чарівної палички, змінював свій вигляд і знову послужливим лакеєм мчав до «Дванадцяти справжніх рибалок». Джентльменам не випадає звертати увагу на якогось лакея. А як може прислуга запідозрити в чомусь джентльмена, що прогулюється? Раз чи два він утнув ще ризикованіший фокус. У конторі він поважно попросив сифон із содовою, заявивши, що хоче пити. Потім невимушено додав, що візьме сифон із собою. Так він і зробив — швидко і вправно проніс його попри усіх вас, джентльменів, як лакей, що виконує звичайне доручення. Звісно, це не могло тривати до нескінченності, йому потрібно було дочекатися лише кінця рибної трапези.

Найнебезпечнішим для нього був початок обіду, коли всі лакеї шикувалися в ряд, але йому вдалося притулитися до стіни за кутом, так що лакеї й тут прийняли його за джентльмена, а джентльмени — за лакея. Далі все йшло за планом. Коли лакеї помічали його біля столу, то бачили в ньому аристократа, що потерпає від нудьги. За дві хвилини до того, як рибну трапезу було закінчено, він знову перетворився на моторного слугу і швидко зібрав тарілки. Посуд він залишив на полиці, срібло запхав у бокову кишеню, від чого та відстовбурчилася, і, як заєць, помчав коридором, поки не дістався до роздягальні. Тут він знову став джентльменом, у якого раптово з'явилися нагальні справи. Йому залишалося лише здати свій номерок гардеробникові й вийти так само невимушено, як він і прийшов. Тільки сталося так, що гардеробником виявився я.

— А що ви зробили з ним? — вигукнув полковник із незвичайним для нього пожвавленням. — І що він вам сказав?

— Вибачте, — незворушно відповів отець Браун, — але тут моя розповідь закінчується.

— І починається найцікавіше, — пробурмотів Паунд.

— Його професійні прийоми я ще розумію, але ніяк не можу зрозуміти ваші.

— Мені вже час, — промовив отець Браун. Разом вони дійшли до передпокою, де побачили свіже веснянкувате обличчя герцога Честерського, котрий з веселим виглядом вийшов на розшуки.

— Швидше, швидше, Паунде! — захекавшись, гукав він. — Мерщій ходіть до нас! Я всюди вас шукаю. Обід триває як годиться, і старий Одлі зараз виголосить промову на честь врятованих виделок. Ми вирішили започаткувати нову традицію, щоб увіковічнити цю подію — адже срібло знову в нас. Ви можете щось запропонувати?

— Ну що ж, — не без сарказму погодився полковник, оглядаючи його. — Я пропоную, щоб відтепер ми носили зелені фраки замість чорних. Хтозна, що може статися, коли ти одягнений так само, як лакей.

— Дурниці, — обурився герцог, — джентльмен ніколи не виглядає лакеєм.

— А лакей не може виглядати джентльменом, — беззвучно сміючись, підсумував полковник Паунд. — Ну й спритник же в такому випадку ваш приятель, — сказав він, звертаючись до Брауна, — якщо зумів виглядати як джентльмен.

Отець Браун застебнув своє скромне пальто — ніч була холодна й вітряна — і взяв у руки скромну парасолю.

— Так, — сказав він, — мабуть, дуже важко бути джентльменом. Але, знаєте, я не раз думав, що лакеєм бути майже так само важко.

І, побажавши доброго вечора, священик штовхнув важкі двері палацу насолод. Золоті ворота негайно зачинилися за ним, і він швидко почимчикував мокрою темною вулицею шукати омнібуса.