Розділ «6»

— Ну так. Але загалом же такі банди, вони з одного району, хіба ні?

Адамберґ промовчав, а тоді дістав свій записник.

— Як ви дізналися?

— Я водила сина до фоніатра, у нього дислексія. Під час заняття я завжди чекаю в кав'ярні внизу. Гортала районну газету, ну, знаєте, новини округу і політика. Так цьому присвятили цілу колонку. У багатоповерхівці на вулиці Пуле та в іншій, на вулиці Коленкур, усі двері розмалювали цими четвірками.

Маріз ненадовго змовкла.

— Я принесла вам вирізку, — сказала вона і поклала на стіл папірець. — Аби ви бачили, що я не розповідаю вам тут байки. Я хочу сказати, що не намагаюся привернути вашу увагу чи щось на кшталт того.

Доки Адамберґ проглядав статтю, молода жінка підвелася, щоб іти геть. Адамберґ кинув погляд на порожній смітник для папірців.

— Секунду, — сказав він. — Почнімо з самого початку. Ваше прізвище, адреса, малюнок тієї четвірки і все решта.

— Але я вам уже все розповіла вчора, — трохи збентежено відповіла Маріз.

— Краще почнімо все спочатку. Самі розумієте, для надійності.

— Ну гаразд, — зітхнула Маріз і знову слухняно сіла на стілець.

Коли Маріз пішла, Адамберґ надумав прогулятися. Він міг нерухомо просидіти на стільці не більше однієї години. Вечері в ресторані, кіносеанси, концерти, довгі вечори у глибоких кріслах, які починаються зі щирого задоволення, завжди завершуються фізичним стражданням. Нав'язливе бажання встати і піти або принаймні просто встати не раз змушувало його обірвати розмову, перегляд фільму чи слухання музики. У цієї незручної особливості були свої переваги. Вона дозволяла зрозуміти той стан, який інші люди називають нервовістю, нетерплячістю, нагальністю — абсолютно незбагненні стани у всі інші моменти життя. Та варто було підвестися або ж піти кудись — і вся нетерплячість минала, наче її й не було. Адамберґ знову повертався до свого звичного ритму життя — повільного, спокійного, постійного. Він прийшов назад у кримінальний розшук, так нічого і не обміркувавши, але з чітким відчуттям, що ці четвірки — не графіті, не підлітковий жарт і навіть не комічна помста. Було щось тривожне у цій низці цифр, потаємний неспокій.

Коли Адамберґ зайшов у приміщення кримінального розшуку, то також знав, що про це небажано розмовляти з Данґларом. Данґлар ненавидів, коли комісар викладав ідеї, в основі яких — необгрунтовані відчуття. Заступник вважав, що саме вони — джерело усіх поліційних негараздів. У ліпшому разі він називав це даремно втраченим часом. І марно Адамберґ намагався пояснити йому, що витрачати час зовсім не означає втрачати його. Данґлар відмовлявся прийняти цю незаконну систему мислення, позбавлену раціонального зерна. Проблема Адамберґа полягала в тому, що іншої системи він і не знав. Ба більше: це була не просто система, переконання чи примха — йшлося про єдиний прийнятний для нього стиль життя.

Данґлар сидів у своєму кабінеті і перевіряв мережу щойно підключених комп'ютерів. Його погляд обважнів від ситного обіду.

— Мені не вдається перенести папку з відбитками з Префектури, — промимрив він прибулому Адамберґу. — Чорт забирай, та що вони там роблять? Що за затримка? Авангард ми чи не авангард?

— Усе владнається, — заспокійливо мовив Адамберґ. Він не надто вже й переймався, адже зажди намагався мати якомога менше справ з комп'ютерами. Відсутність у нього технічного хисту зовсім не бентежила капітана Данґлара, який з радістю оперував базами даних і перехресними посиланнями. Записування, класифікація та різноманітні маніпуляції з папками абсолютно пасували його раціональній свідомості.

— У вас на столі записка, — сказав він, не підводячи очей. — Донька Королеви Матільди. Вона повернулася з подорожі.

Данґлар завжди називав Каміллу «донькою Королеви Матільди». Колись давно ця Матільда справила незабутнє естетичне і чуттєве враження на Данґлара. Він обожнював її, як ікону, і значна частина його пошани поширювалася на її доньку Каміллу. Данґлар вважав, що Адамберґ не настільки уважний і турботливий щодо Камілли, як мав би бути.

Адамберґ чітко відчував це у буркотінні та німих докорах свого заступника, який, однак, як справжній джентльмен намагався не лізти в справи інших людей. Цієї миті Данґлар дорікав йому (не сказавши при цьому ні слова!), що Адамберґ більше двох місяців не цікавився новинами від Камілли. А ще за те, що минулого тижня він одного вечора зустрів комісара з якоюсь дівчиною. Чоловіки тоді привіталися мовчки.

Адамберґ пройшов за спиною свого заступника і з хвильку подивився на лінії, що скакали екраном.