Розділ «30»

Спершу вона оселилася в бідних кварталах, вологих і брудних. Певний час вона дуже слабко поширювалася і, здавалося, зовсім зникла. Але поступово вона зміцніла і почала пролазити на популярні, заможні вулиці, а тоді, розквітнувши уповні, заявила про себе у всіх кварталах, де й поширювала смертельну отруту. Вона скрізь.

Адамберґ записав текст собі у блокнот, а потім повільно зачитав його на автовідповідач Марка Вандузлера. Він ще раз перевірив телефон, ірраціонально шукаючи інше повідомлення, яке загубилося під купою попередніх, але там нічого не було. Камілло, будь ласка.

Уночі, після розкішної вечері в компанії колеги, Адамберґ покинув Масену, міцно обійнявши і пообіцявши, що вони ще перетнуться, і пішов гуляти вздовж південної набережної, осяяної Нотр-Дам-де-ля-Гард[32]. Він роздивлявся, як корпуси кораблів відбивалися один за одним у чорній воді — настільки точні, що видно було навіть перетинки на щоглах. Він став навколішки і кинув у воду камінець, від якого ці відображення затремтіли й захиталися. Місячне сяйво дрібними спалахами торкалося бурхливих хвильок. Адамберґ завмер, притиснувши долоню до землі. Сіяч, він був там.

Комісар підняв голову і почав обережно роздивлятися людей, що гуляли вночі. Їх було багато — всі, повільно рухаючись, насолоджувалися останнім теплом. Пари і кілька груп підлітків. Жодного самотнього чоловіка. Адамберґ, досі на колінах, оглянув усю набережну, метр за метром. Ні, на набережній його не було. Він був там і водночас в іншому місці. Економлячи зусилля, Адамберґ кинув у рівну темну воду ще один камінчик. Відображення знову затремтіло, і місячне сяйво взялося брижами. Ось де він був — у воді, в осяйній воді. Дрібні спалахи били по очах і зникали. Адамберґ зручно вмостився на набережній і роздивлявся білий корпус корабля. У цих спалахах і причаївся сіяч. Адамберґ завмер і чекав. І як піна, що відділяється від скелястих узбереж, м'яко зринає у світлі дня, так і образ, загублений учора на майдані, піднімався з глибин свідомості. Адамберґ заплющив очі та майже не дихав. У спалаху. Образ ховається у спалаху.

І раптом він постав у всій красі. Спалах наприкінці випуску оголошень Жоса. Хтось ворухнувся і щось швидко зблиснуло. Спалах фотоапарата? Запальничка? Ні, звісно ж ні. Цей спалах був значно меншим, як ці скалки світла місячної ночі, і значно невловимішим. Він ворухнувся, знизу вгору і ковзнув з руки, наче зірка, що падає.

Адамберґ підвівся і глибоко вдихнув. Він збагнув. Під час випуску зблиснув діамант. Блиск сіяча, захищеного королем талісманів. Він був там, десь на майдані, з діамантом на пальці.

Зранку в аеропорту Маріньян він отримав відповідь Вандузлера.

— Я цілу ніч вишукував цей бісів уривок, — сказав Марк. — Версія, яку ви мені зачитали, — осучаснена і зроблена в дев'ятнадцятому столітті.

— Отже? — запитав Адамберґ, абсолютно впевнений У ресурсах вагона-цистерни Вандузлера.

— Труа. Оригінальний текст датується 1517 роком.

— Яке ще Труа?

— Чума в місті Труа, комісаре. Він хоче, щоб ви прогулялися.

Адамберґ одразу ж зателефонував Масені.

— Для вас хороші новини, Масено. Ви можете видихнути. Сіяч покидає вас.

— Що відбувається, колего?

— Він вирушає в Труа, місто Труа.

— Бідолаха.

— Сіяч?

— Комісар.

— Я вже йтиму, Масено, оголошують мій літак.