Розділ «22»

— Скнієте від горя, комісаре? — запитав Ле Ґерн.

— Скнію від бездіяльності, Ле Ґерне. Це так помітно?

— Ага. Втратили курс?

— Я б не зміг сказати краще.

— Зі мною таке траплялося тричі, і ми, як сліпці, поневірялися в тумані, уникаючи однієї катастрофи, щоб потрапити в іншу. Двічі проблема була винятково в приладах. Але третього разу це я помилився з вимірами секстанта наприкінці безсонної ночі. Втома призвела до величезної похибки. Непростимої.

Адамберґ виструнчився, і Жос побачив, як в його очах барви водоростей загораються ті самі вогники, що й тоді, першого разу в його кабінеті.

— Скажіть мені це ще раз, Ле Ґерне. Дослівно повторіть.— Про секстант?

— Так.

— Тобто це як з секстантом. Варто заплутатися, і дуже сильно схибите. І то буде непростима помилка.

Адамберґ завмер, зосередивши погляд на точці на столі, рука напружена, ніби він хотів, щоб Глашатай замовк. Жос не наважувався більше нічого сказати, лише спостерігав, як сандвіч стискається між пальцями комісара.

— Я знаю, Ле Ґерне, — сказав Адамберґ, піднімаючи голову. — Знаю, коли перестав розуміти і бачити його.

— Кого?

— Сіяча чуми. Я перестав його бачити і втратив орієнтир. Але тепер я знаю, коли це трапилося.

— Це важливо?

— Так важливо, ніби ви отримали можливість виправити свою помилку з секстантом і повернутися в ту мить, коли схибили.

— Тоді й справді важливо, — підтвердив Жос.

— Я маю йти, — сказав Адамберґ, лишаючи на столі гроші.

— Обережно з дракаром, — попередив Жос. — Не забийте голову.

— Я невисокий. А цього ранку була «химера»?

— Ми б вам повідомили.