Розділ «19. Виїзний медогляд»

— Привезли кругляки до води, на новий порон.

— Неправда. Нового порона не буде! — Це Уля.

— Буде! Звідки ти знаєш, що ні?

— Бабуся казали.

— Твоя бабуся те відає, що обідає. Мій тато знає краще.

— Поживемо — побачимо,— вгамовує їх Агнешка. І До Варденьги: — Тепер ти подивися, Тотеку.

— Е-е, нащо! Не хочу.

— Тобі нудно тут?

— А що там такого? Я звідси все одно виберуся, з братом, із Мундеком. І все. Навіть до кінця навчання не чекатиму,— погрожує бундючно.

— Гаразд. Напиши нам з дороги.

— Він лікаря боїться, прошу пані,— здогадується Еля.

— Дурна ти, і зовсім не боюся! — Варденьга сердитий, аж йому веснянки почервоніли. А по хвилі: — Дай мені той бінокль! — Однак зараз же відняв його від очей, розчарований.— Хіба це вид?— кривиться він.— Поля та поля, біло скрізь, а по білому — чорні, рисочки.

— Мар’яночку, що то за чорні рисочки?

— То межі.

— Петрику, як ми визначаємо поверхню прямокутника?

— Перемножуємо ширину на довжину. Але ж сьогодні, прошу пані, неділя.

— Не бійся,— і раптом, натхнена новим задумом, обіцяє: — Коли вже зовсім потепліє і всюди висохне, кожний із вас виміряє на своєму полі площу меж.

Знявся гамір.

— Це не так уже й страшно,— заспокоює Агнешка,— я допоможу. Потім у класі складемо всі ті поверхні разом і переведемо на гектари.

— Навіщо це? — витріщує очі Варденьга.