— Покинь ти це, нарешті,— мовила неголосно, якось прохаюче.— Ти ж бачиш, хліб замішую, бо вже нема. Хліб — усьому голова, а борошна малувато... Березень скоро, пора щось і про город подумати, про парники.— Змовкає, підходить до нього ближче, бережно поплескує його по рукаві.— Тепер людям не до того, що б випити, кожен думає, що б з’їсти.
— Багато ти там знаєш, хто що думає!
— Мені шкода дивитися, як ти ото переводиш себе.
— Давай дріжджі!
— Немає ж. Сядь, відпочинь. Краще я тобі юшки чи кави підігрію, що хочеш.
Спідлоба блиснув на неї налитими кров’ю очима.
— Не хочу. Ти вже й хлібом мені дорікаєш...
— Бійся бога!
— ...то я не збираюся більше орати на твоїх байстрюків... Досить!
Павлинка сахнулася від нього, як ошпарена. І враз вибухає тією вранішньою злістю.
— Ти мене не ображай! — підвищує голос Павлинка.— Діти мої, це так, але й дім цей мій, мої корови й половина землі теж моя. А ти свою половину землі їж.
— Я що тобі, наймит? Кінь до роботи?
— Ти більше байдикуєш, ніж робиш. Наче з глузду з’їхав, що Льода тебе не хоче.
Януарій одним стрибком опинився біля неї, здер хустину, вчепився п’ятірнею їй у волосся і, хоч та опирається, тягне її до лави, скидає з діжі перину й об край віка товче Павлинчину голову. Розбуджена Тельця аж заходиться криком. Павлинка з страшним тріском вириває з руки Януарія своє волосся, відбігає убік. І саме цієї хвилі зайшла Агнешка з оберемком довгих і товстих, під хліб, полін.
— Ох і виробляєш ти, Януарію,— пробує всміхнутися Павлинка, але голос її зривається, губи тремтять.
Зависляк блиснув злими очима, згорбився й мовчки вийшов.
Павлинка поспішно накидає на голову хустину. Дає Агнешці взяти себе в обійми й мовчки, важко дихаючи, розслаблює напружене, перелякане тіло.
— Чого ти соромишся, чому вдаєш, Павлинко? Я ж бачу, як воно є.
Павлинчині плечі під рукою Агнешки, яка погладжувала їх, здригнулися раз, другий. І вже Павлинка не може стримати образи. Схиляється на край лави, падає обличчям на перину, що вигріває тісто. І нараз чується одна висока й тягуча нота, наче зачин якоїсь пісні, що поступово переходить у важке схлипування, а потім і в звичайний плач, крізь який прориваються повні болю слова довго приборкуваного розпачу:
— Паннусю моя... Коли ж уже ця мука скінчиться!.. Рятунку нізвідки і ніякого... Увесь час одне й одне...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вчителька, дочка Колумба» автора Мах Вільгельм на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „19. Виїзний медогляд“ на сторінці 2. Приємного читання.