Розділ «19. Виїзний медогляд»

Агнешка схиляється над нею, поривно рішуча:

— Це мусить скінчитися! Я сьогодні ж напишу про це!

Павлинка різко зводить голову. Сльози в її очах аж ніби висохли від ляку. Гарячково хапає Агнешку за руку.

— Все робіть, тільки не це! Боронь боже! Тільки не це!

А чого ж ти тоді хочеш, розмірковує зовсім пригнічена Агнешка трохи згодом, коли вже підіймалась схилом підзамчя до умовленого місця. Всі бояться. Видно, на кожного з них припадає якась частка участі в цьому спільному нещасті. А здавалося ж, ніби у тому Клубі затихло, пригасло. Омана. Наближається ж ота їхня славнозвісна роковина, а з нею й новий привід для випивки. Може, ще поговорити з Балчем? Стрілка наближається до десятої — діти чекають. Якщо Семен випадково згадав при Балчеві про неї, плановану сьогодні зустріч з дітьми, то він, Балч, може з’явитися й сюди. Зачепить його, розповість, пригрозить, зрештою. Треба цю справу вирішити: або — або... А то все це тліє, як той вогонь у торфовищі. Ну що ж, нехай собі тліє, змінює недавнє рішення Агнешка, вже змучена й знетерпеливлена власним ваганням та безпорадністю, нехай гасять ту пожежу самі, коли так. А то ж навіть Павлинка відраджує її, навіть вона, найбільш розсудлива.

Ет, краще розглянутися довкола, натішитися цією оманливою сьогоднішньою весною, поки не прихопило морозом. Гарно! Відлига перетопила й забрала з водою майже увесь сніг, а потім теплий, сильний вітер осушив шляхи та голі клапті землі. Гілочки дерев, хоча ще й мерзлі, вже набубнявіли несміливим рум’янцем — вічка стануть бруньками. Жухла торішня трава вигрівається собі на сонці, повниться ще слабкою, але вже пробудженою готовністю до життя. Біля основи руїн півкруг льоду на озері розтанув і відкрив миготливий серп води. Там уже чекають її діти, там вони схиляються, голова до голови, над самим берегом, щоб через кілька секунд перебігти на нове місце й знову схилитися над іскристими від сонячного блиску дрібними хвильками.

— Чим це ви забавляєтеся?

Збентежилися, сторопіли. Мар’янек виступає наперед:

— Ми взяли з класу «Колумба».

— Ви, пані, обіцяли ж,— квапливо додає Тотек,— показати нам, що плаває.

— І ви вже самі собі показали. Ну і як? Плаває?

— А ви подивіться,— вигукують, заспокоєні тим, що вона не сердиться. Розступаються, відкривають узбережжя. Суденце впевнено тримається на поверхні, посувається вперед короткими ривками, його щогли й вітрила погойдуються то взад, то вперед. Віддзеркалення сонця обсипає його роєм золотих іскринок.

— Воно не втече,— заспокоює Варденьга,— лід його затримає.

— Ви вже награлися. Підемо вище, подивимося на дорогу.

Мар’янек слухняно дрючком пригнав «Колумба» до берега й відразу ж заклопотався новим:

— А коли лікар приїде?

— Приїде. Почекайте ще трохи.

Нема Балча. Може, однак, з’явиться. Пождемо. Згори видно широке півколо дороги, ліс і знову дорогу, далеко від греблі над озером, аж до Хробриць. Агнещин бінокль, як і на всіх екскурсіях та прогулянках, викликає в усіх захват, йде по руках. Вигляд навіть добре відомих предметів, наближений до самих очей, дивує й розважає, а тут ще й увесь час чути цікаві розповіді про все бачене. Проте діти й не підозрюють, що тут відбувається так ото хитро спланований урок опису й правильної вимови.

— У Хробрицях знову будують дім, червоний.

— Червоний, бо будують з цегли.