Розділ «19. Виїзний медогляд»

Підбіга асистент, бере Балча попід пахви, і вже обоє саджають його на стілець. Стах мимохіть, стиснувши Балчеву руку, визначає пульс, його помічник поспішно подає мокрого рушника. І відразу ж відкидає вбік свій компрес, допитливо зиркає на Стаха.

— Лікарю,— в його урочистому шепоті борються між собою непевність і гордість діагностика,— адже ж це... це ж... отруєння алкоголем.— Не витримує поважного професійного тону й докінчує просто: — Набрався, як той чіп.

Балч підіймає повіки. Притомно й тверезо, дивуючи обох, підтверджує:

— Вірно. Не турбуйся, це пройде. Заведіть краще мене додому, вечеря чекає.— І, вже сходячи з ганку: — Семене, ти тут? — Повернув голову.— Бери ось товариша і до мене! З гітарою!

Згусла вечірня темрява, вечір пощипує приморозком. Павлинка повкладала спати стомлених новими враженнями дітей. Одну тільки Гельцю ще заколисує, перинкою її обтулює, бо щось розмарудилось немовля, від холоду, може. Януарія нема, бо вранці допекла йому та Льода. А даремно: він тепер, як звично, ще більше робитиме наперекір. Януарія нема, хоча хвилину тому був у сінях (про що Павлинка не може знати) і додому не зайшов. І не зайде, коли рідна сестра місцем в хаті й шматком хліба докоряє. У двері Пживлоцької стукав він досить довго, але тихо, щоб хтось, бува, не почув, кілька разів брязнув і клямкою. Глухо й темно у Льоди, навіть Тотек кудись зник, може, з тією чорнобривою десь бродить. Януарій хотів би з Льодою перебалакати, бо ж вона одержала сьогодні якийсь папірець, про що якось дивно й глузливо натякнув йому в кузні Балч. О, як не любить Януарій всяких отих загадкових папірців і Балчевих натяків! Може, пошукати Льоду? Чи, може, почекати до завтра? Дурний Балч. Викинув його з холостяцького приміщення в Клубі, відібрав ключ, так нібито це нащось потрібне, так нібито він, Януарій, єдиний і найдавнішній мешканець підзамчя, не знав до свого лігва іншої стежки.

Засяяли в Балча всі вікна. Домігся-таки свого, думає Агнешка, далися намовити себе на вечерю, щоб тільки пішла їм на здоров’я. А ще розмірковує собі не без гіркоти, в темній кімнатці біля вікна примостившись; не без гіркоти й з малою надією, що Стах вирветься з тієї небажаної гостини, шукатиме її, хоча б щоб попрощатися. Думає й думає собі, дивлячись крізь видне ще (бо не засліплене лампочкою) вікно, як він, Балч, смів зачепити її при Стаху? І навіть, як на глум, ще й запрошував до себе? Запросив би вже Пживлоцьку: сьогодні це їй потрібніше, як будь-кому іншому. Але хто їх знає, може, там, за отими сяючими вікнами, є й Пживлоцька, може, це вона приготувала Балчеві скромну холостяцьку вечерю? Ні, Агнешка помиляється, а Тотек, хоча й дуже хотів би в цю хвилю бачити її тут, поряд з собою, біля вікна Бобочки, все ж ніяк не може викликати Агнешки сюди; не може він і послати за нею, бо ж боїться залишитися сам, без Улі. І ще насамперед, незважаючи на все наростаючий страх і Улине смикання, яка майже силоміць відтягує його вбік, не може відійти від вікна, за котрим в напівтемній хаті його матері загрожує щось незрозуміле й страшне. З жестів і виразів облич обох жінок він здогадується тільки, що мама просить, наполягає, нарешті благає та що Бобочка впирається чи вагається. Та ось Бобочка стягає з ліжка діряву, як сито, рядюжку й затуляє вікно.

— Довго ти, пані, носилася з цим,— буркоче недоброзичливо та відьма. У баняку на плиті щось клекотить. Бобочка сягає рукою до мішечків на припічку, виймає з кожного по жмені чи пучку шелесткого зілля, кидає його в баняк і приказує: — Кривавник, бабиха, молодило. Свята траво, підкріпи тіло... Різуха, підбіл... щоб ніхто болю не терпів. Амінь! — Обтуливши баняк запаскою, присуває готовий навар зілля до краю плити, виливає його у велику миску.— Ти призналася йому?

— Що вам до цього?

— Коли вже прийшла, то й говори, як на святій сповіді. Він одружиться з тобою?

— Не знаю,— відповідає Пживлоцька, подумавши й не без зусилля.— Ні, але то мене вже не обходить.

— Така ото мудра ти. І така... дурна. Дурна!

— Бабуню! Я даю вам гроші, годинник даю. Чого ж вам іще треба! Робіть скоріше!

— Лежи спокійно!

Бобочка присіла навпочіпки біля відчинених дверцят груби. Розжареною до білого залізною коцюбкою нагорнула на покришку трохи жару. Сипнула на вуглики пучку солі, покропила їх водою із пляшечки, перехрестила й аж тоді вкинула потемнілі вуглинки у щойно приготовлений відвар. Бере й приставляє до ліжка табуретку з мискою, і Пживлоцька заплющує очі. Чує над собою поторохкування чоток та близький віддих старої жінки, схиленої над нею.

— Не заплющуйся, поки я до тебе говорю. Дивися, грішнице, на цей хрест.

Хрестик від чоток, перевернутий верхньою частиною донизу й затиснутий в руці Бобочки, наблизився до обличчя Пживлоцької. Червоний, тремтливий відблиск полум’я печі відбивається на обличчі старої, кладе миготливі блискітки на краї розп’яття.

— Дивись на цей хрест і тихо проказуй молитву. «Радуйся, діво Маріє». Починай від кінця до першого слова: «...амінь, смерті, нашої... твого життя, плід...»

— Швидше!

— А тепер не дивися!

Пживлоцька заплющує очі, до болю зціплює зуби. Напружений до краю слух вловлює кожний рух відьми. Ось шурнула коцюбкою. Відійшла від ліжка. Стала біля печі. Похрускують зачеплені коцюбкою вуглини в печі, щось залізне брязкає. Стара знову біля ліжка. І враз люто засичала вода в мисці...