Розділ «18. Свят-вечір»

— Ходімо звідси. Сумно.

— Гаразд. Я покажу місце трохи веселіше, більш людське.

Бере свій шнур, другою рукою злегка підтримує її за лікоть. Веде Агнешку схилом навскіс, вгору, на край покритого лісом пагорба. Під навислою над урвищем сосною зупиняється, скидає з себе куртку й розстеляє по снігу. Жестом запрошує, щоб сідала, сам же, змівши сніг рукавом святкового піджака (аж тепер це помітила Агнешка), сідає віддалік на пеньку, що сповз на край провалля. І тільки сів, одразу ж стягнув з шиї туго зав’язану краватку, ту саму, в якій був і тоді, під час перших відвідин, старомодну краватку в косу смужку, й сердито запхав її до кишені. Розстібає комірець сорочки й віддихується аж надміру полегшено. Та він не тільки грізний, жорстокий і нещадний. Він ще й досить кумедний, безборонний. Як дитина.

— Зеноне...

— Агнешко?..— зиркнув на неї запитливо, з надією.

— ...Балч. Зенон Балч,— повторює Агнешка тихо, з холодним роздумом, чи то дивуючись з цих двох слів, чи з самої себе.

Посмішка, що вже сходила в його очах, гасне.

— Я думав, що... Пробачте.

— Ви якось дивно зветеся. Якось по-чужому.

— Як для кого.

— Звісно,— підтакує Агнешка з несподівано сумовитою покорою.

Насуплені, обоє якусь хвилю мовчать — без образи одне на одного, немовби сумуючи над спільним клопотом.

— Ви можете до мене звертатися на ти. Без пан. І мені дозвольте теж.

— Не вийде,— вголос розмірковує Агнешка, не дивлячись на нього.— При людях не можна. І взагалі не можна. Бо в цьому було б щось нещире.

— Можливо. Але принаймні сьогодні. Тільки сьогодні.

— На честь свята.

— Ні, просто так, без усякого приводу.

— Як хочете. Завтра будеш сердитися.

Агнешка простягає руку. Балч стискає її й підносить до вуст з поважною, досить незграбною галантністю. І обоє зненацька начебто засоромлюються. Дівчина вириває руку. А він нашвидку шукає звичніших, більш властивих його натурі слів.

— Шкода,— говорить,— що я забув свою баклажечку.