Розділ «18. Свят-вечір»

— Ні,— заперечує сказане нарешті й продовжує не без здавленого примусу: — Я вже нічого не знаю напевне.— І вибухає: — Занапастив я себе, втратив спокій! Через тебе...

Після довгої паузи знову обзивається Агнешка, говорить повільно, мов шукає потрібної форми вислову для надто важкої думки:

— Спокій, однак, Зеноне, до тебе не вернеться. І до мене. Ті наші зачаровані кола якось, видно, сплелися між собою. Склалося так, начебто ми прагнули одержати одне від одного допомогу чи й порятунок. Тільки ніхто з нас — ні ти, ні я — не бажає поступитися.

Вона замовкає, діткнута його дивним усміхом. Не дивним, а тим, найкраще знаним, найчастішим, злим.

— Отже, гаразд, гаразд,— відказує він байдуже, нібито зненацька охоплений нетерплячкою чи втомою, намагаючись уникнути її прикрого, здивованого погляду,— Облишмо все те. Відбій, пора спочинку.

— Зеноне!

— Що? — він дивиться на неї з невинним збентеженим невіданням, немовби тільки що прокинувся зі сну.

— Ти в кожній такій розмові маєш два язики, два голоси. І щоразу я попадаюся в цю сіть.

— А хіба ми вже говорили? Про що?

— Не жартуй так. Я не люблю, коли ти стаєш таким.

— Це він, бачите, тільки такі коники викидає, фіглі.

І все...— Балч раптом передражнює звичну примовку Павлинки, котру та любить вживати, коли захищає Януарія.— Агнешко. Я за все життя не звірявся ще нікому, тобі першій. А це нелегко. Соромно мені буде потім, що отакі розвів теревені, що так ото це мені гладко йде. Захворію від сорому.

— Жалієшся.

— Так. Час минає, а ми ні про що серйозне. А Семен не повертається.

— Виходить, ти Семена чекаєш, чекав...

— А ти думала, що...— Його недобрий усміх, ще виразніший як попередні, не хоче запобігти її розчаруванню.

— Для мене все одно, Балче,— твердо говорить Агнешка.— Можливо, ми вже не скоро зустрінемося знову. Хотіла б тільки знати...

— Гаразд. Я слухаю.

— У тебе якийсь клопіт. Я в цьому певна: це просто вгадується. Який?

— Ет, такий собі.