Розділ «18. Свят-вечір»

— Що ти знаєш про ризик? Ти ж в ідеальній згоді зі своєю роллю. Освіти каганець на бруствер[12] чи як це. Войовнича слушність. Приклад для наслідування.

— Можеш іронізувати, а я хотіла б, щоб саме так було. Але поки що цього немає. Зачароване коло — це є і в мене. Ще з першого дня я повинна була кричати, бити на сполох. І що ж? Сиджу тихесенько, втішаю себе, що якось-то впораюсь. А це вже анітрохи не схоже на мужність і енергійність, на чесність і добросовісність. Отже, я теж егоїстка й боягузка. Не кричу, бо тоді довелося б звідси виїхати. А я не хочу виїжджати, я хочу бути тут.

— Розумію, школа.

— Ні. Не тільки.

Незважаючи на те, що вона заперечила досить слабко, все ж ці слова, вимовлені дзвінко й твердо, забриніли, як певне визнання й виклик. Балч не відразу відповів. Задивившися на вогник цигарки, він збирався з духом і кілька разів безмовно поворушив губами, аж поки вона почула:

— Навіть те, в чому ти себе звинувачуєш, досить нелюдське. Не по-людському пристойне чи не по-людському пишне, що, власне, одне й те ж. Ти дограєшся до найгіршого, от побачиш.

Але його очі, котрі вона бачить трохи збоку, хоч і сказав він це мало не пошепки, зовсім не грізні. Не злякалася, вся подавшись до нього, вичікує. Відчуває, що вся ота надмірна грізність слів не замикає, а відчиняє бажання вилити свою душу.

— Я розпитував про тебе у декого,— каже Балч трохи хрипкувато.— Міркував: не прибула ти сюди так собі, з власної наївності, без якоїсь провини, гріха чи грішка. Без цього не відрядили б сюди. Бо сюди засилають, як на кару. Однак не допитався. Й тепер не знаю, хто ж ти насправді і яка ти є.

— Але ж ти бачиш яка. Така, яка є. Ні ліпша, ні гірша.

— І це дуже погано, що не гірша.

— А яка б тобі користь з цього?

— Яка потрібна. Було б по-людському, звично.

— Невже ти так погано думаєш про людей?

— Мушу. Тоді в мене все вирівнюється. І сам я вирівнююсь. А так ти мені псуєш усі рахунки.

— Що ж, думай про мене, вигадуй щонайгірше.

— Я це й роблю. Безперервно,— зиркнув на неї мимоволі, з розпачливою щирістю.

— І як, допомагає? — І тінь гіркої усмішки.

— Ні, грім би його бив, не допомагає! Дівчинко, що це ти зі мною виробляєш? Якби не ти... Я ж ніколи не мав ніяких сумнівів. Свистав я на всякі абстракції. А ти мене примушуєш грати в котика-мишку. Змушуєш, щоб я вірив у щось, чого немає, що просто неможливе. Про що я взагалі не знав. А ти спокушаєш мене, нібито все те є, нібито воно можливе. Змушуєш мене переконатися в цьому. Ні, не вірю!

— Чи й справді ти думаєш так, Зеноне? Не відповідай — подумай: дійсно так?

Мовчить він — і довго мовчить.