Розділ «18. Свят-вечір»

Це дало поживу для нових здогадів. Агнешці вже здавалося, що і на неї поглядають дивно. Як? Одні з задоволенням, інші багатозначно, частина ж гвардійців-соратників вороже. Все це було жахливе, особливо змовницькі усмішечки — найгірше. Як вони сміють, за кого вони її мають? Вона ж не у такий спосіб вирішила провести свій двобій, розпочатий ще від першого дня. В серці паніка. Приспані хмари знову облягли виднокрай, лякають, погрожують. Найдивніше, однак, що тепер вона найменше боялася за себе. Хотіла б поговорити з Балчем, але ж сама собі ото відрізала шлях до розмови з ним. На ній самій помстилося її ж почуття гідності та гордості. Балч виїхав знову, не було його аж два дні. Повернувся мовчазний, загадковий. Агнешка гарячково й хаотично думала й передумувала, що б вона могла тут зарадити і як могла б протидіяти (проти чого? кого?).

І от у той день, коли Семен привіз із Джевинки нові парти й казав комендантові (вона саме була в класі), що столяри підвищили звичну ціну ще на половину (ще на половину товару, здогадалася), вона зненацька усвідомила собі, яку долю допомоги може взяти на себе. І відразу ж вибралася до Хробриць, розшукала Кондерчиного Ромка й розпиталася хлопця, віч-на-віч, не лякаючись його думки про неї, що сталося з тією скаргою, котру він надіслав був кудись після того злощасного вечора танців. Так, тоді він дійсно оформив звіт, не скаргу, і пішов той звіт по лінії молодіжної організації, та відповіді ще не одержав. Наприкінці розмови Агнешка, обіцяючи подати своїм хробрицьким ровесникам всяку допомогу — не завагалась навіть з певним значущим натиском підкреслити, що й Кондера-батько інакше не думає після свого примирення з Балчем,— щоб він, Ромко, свою заяву при першій нагоді чимшвидше розшукав там, куди її надіслав, і забрав. І, щоб перевірити, чи Ромко виконав обіцянку, пішла сьогодні Агнешка до Хробриць, менше думаючи про зустріч із Збильчевськими, більше — про зустріч з Кондерами. До того ж трапилась і оказія: свят-вечір. Святкову облатку переламала, святкові побажання склала, від Гані почула обіцянку, що обоє з Юром прийдуть до неї просити на весілля після різдва. Ромко провів її аж до повороту на греблю. Звіту того не знайшов, але йому обіцяли, що як тільки знайдуть, то негайно надішлють.

Може, надішлють, а може, й ні. А можливо, все це взагалі не має вже ніякого значення. Ну й наївна ж! Без потреби вплутується в усе більш підозрілі, двозначні ситуації. Бо що подумає хоча б цей Ромко? Вже подумав. І в батька випитав, що це за угоду склав він з Балчем. А якщо Балч прибрехав про конверт, покладений під Кондерину скатертину, то її втручання ще ганебніше. Дійсно, донощиця! Збильчевські про це дізнаються. А яким тоном повідомив їй Ромко, що зустрічав пана Стаха, лікаря, під руку з гарною дівчиною! З гарнішою й гіднішою лікаря, Стаха, а вона, Агнешка, саме в цей час мало не втратить голови (та й амбіції), нерозсудливо боронячи ватажка банди крикунів і п’яниць. Заради чого, в ім’я чого?

Заради чого, коли все відбувається за її спиною? Отже, Заритко полетів зі свого крісла. Це жахливо, помимо навіть того, що Заритко телепень і, здається, негідник. Жорстока гра, люта. Для половинчастих засобів немає в ній місця. Схоже, ніби Заритка ударив його ж бумеранг. Але чи сам він придумав отой бумеранг, чи хтось інший вклав ту річ в його руки? Кинув виклик — і програв. Розплакався перед Пживлоцькою. Пживлоцька!

Рівняння: Заритко, Балч, Пживлоцька. Заритко та Балч давні суперники. Задавнена, прихована ненависть. Нещирі взаємні послуги. Удар — і слабший падає. Страшна, і грізна, і нещадна ця людина, що задумано стоїть над могилою капітана Пживлоцького. Пживлоцька. Її двоїсте ставлення до всіх. Можливо, тільки останнім часом не двозначна до Зависляка. Поганенький, маловартісний для неї партнер. Незначний сам по собі, залишений в резерві на випадок, якщо буде потрібний свідок обвинувачення. Заритка, яким колись зневажила, тепер використала, як знаряддя своїх задумів. Агнешку ж мимохідь зробила принадою, живцем. Нехай він розправиться з Балчем, а потім зможе вибирати й вибрати за власним бажанням одну із них — такий, напевне, план спокуси склала собі Льода. У рівнянні отож залишаються тільки Балч і Пживлоцька. Що вона, ота Пживлоцька, ненавидить його? Кохає? Покладає на нього свої надії? Зрікається? Хоче знищити? Чи, може, прагне тільки мучити, без кінця дратувати й, змучивши, знову зв’язати його з собою? Дай відповідь на це, Балче. Відвернися, нарешті, від могили, подивися на мене, я ж тут.

Он скільки тижнів, днів, подій і справ можна вмістити, якщо все це вже пережито й передумано раніше багато разів, в хвилину очікування. Наче в блискавично-швидкому фільмі переглядає Агнешка уже відшумілу осінь, бо почуває, щоправда, ще непевно, але твердо й прозірливо, що вона, так ото довго пасивна, сьогодні сама виходить назустріч власній долі.

Он він, Зенон Балч. Он та голова, непокрита, трохи звужена, жорстка в обрисі, немовби вийшла вона — без певної гармонії площин та без певної обробки граней — з шестигранної міцної брили. Он те волосся, куце, густе, тепер, на фоні снігу, значно темніше, аніж насправді. Потилиця міцна, широка, над сміливо розкинутими плечима. Кремезність тіла не нагадує обважнілості, гладіаторська поривиста постать його струнка й воднораз гнучка, могутня сила притлумлена якоюсь лінивою втомою; контрастні риси у цьому образі не затемнюють одна одну, гармонійно зливаються, грізно й непереборно, а для Агнешки — в силу її власного захоплення — навіть просто чудово. Отож, це й є Зенон Балч — так називається отой темний прямостійний образ, той не такий уже й значний об’єм тіла й одягу, не набагато більший, менший чи відмінний від мільйонів інших; та частка простору, наповнена чимсь єдиним, болюче неповторним, тільки на перший погляд подібним до мільйонів інших.

Чому я, дивується й жахається Агнешка, повинна дивитися й думати тепер так, як не дивилася й не думала ще ніколи? Коли це в мені посіялось і зійшло? Якби цей безсоромний подив вона спробувала записати на сторінках своєї хроніки (ніколи не напишу цього й уголос не промовлю), слова, напевне, вернулися б до своєї дитячої форми, недолугої й незграбної, заховалися б, засоромлені, за скромністю й несміливістю, як той малий Ясько за хвартушком Павлинки. А може, все це не моє, може, я навчилася цього з книг? Бо що ж би (протидіє тверезий розум, захищається вона) мало вабити її до цієї людини? Якби дійсно-таки все було правдою, що вона думала про Балча — про єдиний, неповторний образ простору (смішно!), то це одночасно повинно було б означати, що його єдиноначальницькі домагання не такі вже й самозвані, бо, власне, вона ж сама їх обгрунтовує й підтверджує, надаючи йому, порівняно з собою, переваги більш як королівські. А вона ж, проте, найлютіше ненавидить в ньому саме цю владолюбну бундючність, нелюдське тиранічне прагнення здобути право на оте єдиновладство. Але ж хіба вона не читала (невже таки й справді читала? А може, ця думка якимсь чином народжується в її голові саме зараз?), що кожна людина, кимсь іншим виділена з громади як обранець і названа єдиною, одночасно з цим одержує від нього королівську мантію на плечі? Напіввійськова куртка Балча не перетвориться в королівську мантію. Та куртка прикриває собою торс, засмаглий, гладкий, чужий. Під нею дрімає дикість, бурхливість, жорстокість, а також віддих для різкого, гнівного голосу, для глузливих і грубих слів. У якомусь іншому місці (Стах...) все було освоєним, безпечним, лагідним. Чому ж не прив’язало мене до себе оте лагідне та безпечне?

Чим же, власне, притягує мене цей чоловік? Всім отим страшенно чужим для мене? Так. Отим чужим. Насамперед цим, ні, навіть тільки цим усім, чужим. Коли ж це воно зародилося в мені? Може, ще тоді, коли для нашого сирітського будинку вибрала наймення «Колумб»? Напевне тоді, коли обрала для себе долю вчительки. Бо чим же є моє улюблене, подароване на пам’ять суденце? Символом мого покликання. Спілкування з людьми, прагнення дізнатися невідоме про навколишніх і жага пізнати іншу людину. Пробитися до невідомої чужини, зламати, засвоїти її. А якщо так, розмірковує Агнешка далі з нежданою надією самовиправдання, якщо Колумбові мандрівки в невідомі простори інших людей є її покликанням, то ж чи цей найбільш чужий із чужих чоловіків не може стати природною частиною її долі? Отож вона має-таки право бути сьогодні, в цю мить, саме тут. Право думати про нього. Дивитися на нього. Як він пробуджується з непорушної задуми. Випростовується, підводить голову. Правицею Щось виймає з кишені куртки. А тепер викидає руку просто вгору. Залп із п’яти пострілів розриває тишу коротким гуркотом, перекочується попід півколистою стіною лісу й повертає назад. І, немовби бредучи крізь оту відлунену хвилю шуму, щораз нижчу, щораз тихішу, а через якийсь час спадаючу аж до самих ніг, Балч іде до Агнешки. Приглядається до неї уважно, без подиву, без звичайної іронічної усмішки. Підходить, простягає руку:

— Вибачте. Такий шум.

— Він мені не заважає. Дивує тільки, що де відбувається тут, на цвинтарі.

— Їх не дивує,— ледь помітним жестом показав на могили.— Що ж, салют товаришам, як щороку у святвечір. Це такий мій особистий обов’язок, бо, як-то кажуть, загальна вистава відбудеться трохи пізніше, в день роковин. Думаю, дочекаєтеся її тут.

— Ви сумніваєтеся в цьому?

— Не сумніваюся й не вірю. Я просто не знаю. Сьогодні, в усякому разі, не хотів вас налякати. Вичікував, аж поки вам не набридне і ви підете звідси.

— Але ж ви не знали, що я тут.

— Знав. Я маю добрий слух. Та зрештою навіть без слуху...

— Ви мене не налякали. Сьогодні я вже звиклася з стріляниною. Ось вам, будьте ласкаві, ваші ялинки і... оцей аркан.

— Надіявся трохи й на це.

— Ви просто нестерпний. Із цим своїм всезнайством.

— Видно, не зовсім, бо ж ви зачекали на мене, не пішли геть.