Розділ «18. Свят-вечір»

— Він взагалі заборонив. Ну й підозріливий же ти! — сердиться Агнешка.— Ходімо вже.

Вона підводиться, зашморгує шнуром товстіші кінці ялинок. Марно прождала вона тут, якимось шахраюватим способом аж надто затягнувши недитячу розмову. У цьому є щось неприємне й негарне. І тепер, не дивлячись на хлопця, Агнешка простує вперед, виходить на дорогу. Волочить знайдені ялинки, зла і на себе за втрачені надії, й на Тотека, надто вже догадливого й допитливого, котрий ніби читав її думки.

— На цвинтарі його вже, мабуть, нема.

— Може, й нема,— погоджується Агнешка безбарвним голосом.

— Тоді дайте мені цей шнур. Я потягну.

— Ні, не турбуйся про мене. Не люблю.

Якийсь час тільки сніг поскрипує й шурхотить у них під чобітьми, під ялинками.

— Я віддам вам «Володийовського»,— озивається Тотек і трохи стишує ходу, щоб делікатно виказати свою образу. Але враження про книжку натомість перекреслює його задум,— А знаєте, що мені найбільш сподобалося? Кінець. Я б теж отак... Я оце думаю й думаю, навіть спати не можу. Хай би все те, нарешті, дідько взяв. У них, в тому Клубі, багато всяких боєприпасів, дуже багато. Але мені вони не потрібні.

Агнешка враз зупиняється, різко обертається до хлопця:

— Про що це ти знов?

— Про гуральню, звісно. Я вже не дитина.

Тепер в Агнешці наростає справжній гнів.

— Дуже вже тебе все обходить,— говорить суворо.— Залиш трохи й дорослим.

Але Тотек не кориться й відразу ж з якоюсь розпачливою зухвалістю відказує:

— Дійсно. Але для кого? Вам же я вже розповідав, показував — і що? Нічого.

— Нестерпний ти, недобрий. Видно, колись я жалкуватиму, що стільки тобі дозволяю.— Та гнів, як швидко спалахнув, так швидко й згас, придавлений гнітючим почуттям власної вини. Цей хлопчак має рацію й слушно звинувачує її. Вона ж іще анічогісінько не зробила, не спромоглася на жоден рішучий крок. На що чекає? Чому? І вже лагідно, вмовляюче, додає: — Потерпи ще трохи, Тотеку!

— Гаразд,— по короткому роздумі погоджується хлопець.— Нехай-но тільки потеплішає. Ми зробимо це вдвох, я і ви. Ви мені вірите? — говорить він задихано, дріботячи за нею трохи ззаду й раз у раз відстрибуючи вбік від ялинок, що все швидше й швидше бігли по снігу.— Володийовський теж був малий, але... Та я вам скажу тепер усе. Мені вже все одно. Можу й не йти до школи. Якби я був старшим, то я б з вами...

Ох, і голос в цього Тотека! Ну й запищав же півнячим голоском! Ну й признання! Агнешка мало не розсміялася, та вчасно втрималася.

— Що ти там говориш? Щось я не дочула.

Якусь мить не чує його кроків, очікує. Не оглядається, й так неначе бачить його засоромлене, нещасне обличчя.